Читать онлайн книгу "Козак Байда, або Хортицька Січ"

Козак Байда, або Хортицька Сiч
Дмитро Олександрович Воронський


Історiя Украiни в романах
Дмитро Воронський (нар. 1985 р.) – молодий украiнський автор. У 2008 роцi закiнчив iсторичний факультет Запорiзького нацiонального унiверситету, мае ступiнь магiстра iсторii. Пише романи та кiносценарii на iсторичнi теми. Мешкае у мiстi Запорiжжя.

«Козак Байда, або Хортицька Сiч» – це iсторичний роман про заснування першоi Запорозькоi Сiчi на островi Мала Хортиця та ii загибель. У творi вiдображена самовiддана боротьба украiнського козацтва з турецько-татарською навалою. Червоною стрiчкою через весь твiр проходить героiчне життя князя Дмитра Вишневецького (Байди), чие трагiчне кохання спонукало його стати на захист украiнських земель. У романi описуються такi малодослiдженi iсторичнi подii, як Очакiвськi походи, першi битви раннього козацтва з ворогами, осада Хортицькоi Сiчi, яскраво змальовано життя, побут та вiрування украiнського народу середини XVI столiття.





Дмитро Олександрович Воронський

Козак Байда, або Хортицька Сiч

Історичний роман





Передмова


Вiтаю, шановнi читачi! Хочу запропонувати вашiй увазi мiй перший iсторичний роман i взагалi перший твiр, написаний украiнською мовою. Присвячую його моiй матерi – Юлii Володимирiвнi.

Я вирiшив написати художнiй твiр на цiкаву i, на жаль, досi малодослiджену тему – створення першоi Запорозькоi Сiчi на островi Мала Хортиця у 50-х роках XVI столiття.

У рамках художнього твору я вирiшив зобразити складний iсторичний процес: консолiдацiю украiнського козацтва у вiйськово-суспiльну органiзацiю – Вiйсько Запорозьке. В сучаснiй лiтературi дивним чином оминаеться (чи зображуеться схематично) постать легендарного украiнського князя Дмитра Вишневецького, що справив величезний вплив на днiпровське i навiть на донське козацтво. Своiм твором я хочу хоч частково заповнити цей пробiл i висвiтлити героiчне життя Байди-Вишневецького та його роль у формуваннi запорозького козацтва.

Багато людей недооцiнюе iсторичне значення козацтва для Украiни. У XVI столiттi iснування украiнського народу було поставлене на межу прiрви. Агресивнi вiйськовi походи татар i туркiв тих часiв призвели до загибелi сотень тисяч украiнцiв. Сотнi тисяч наших предкiв були примусово вивезенi в рабство до Кримського ханства i Туреччини. Якби татари з турками ще трохи збiльшили свiй тиск на нашi землi, то украiнський народ мiг би зникнути з мапи свiту вже пiд кiнець XVI столiття. Але у найдраматичнiший момент нашоi iсторii повстае запорозьке козацтво – об’еднання найхоробрiших представникiв украiнського етносу, що спромоглися призупинити ворожу агресiю.

Отже, саме завдяки козацтву нинi iснуе украiнський народ, що мае змогу жити у власнiй незалежнiй краiнi. Саме козацтву в ходi Нацiонально-визвольноi вiйни 1648–1657 рокiв пiд проводом Богдана Хмельницького вдалося створити незалежну украiнську державу – Гетьманщину, яка у виглядi автономii проiснувала в складi Московськоi держави (з 1721 року – Росiйська iмперiя) до 1764 року. Я вважаю, що без нашоi генетичноi пам’ятi про Запорозьку Сiч i Гетьманщину в 1918 роцi не була б проголошена незалежнiсть Украiнськоi Народноi Республiки. А в 1991-му, на загальнонацiональному референдумi 90,32 % украiнцiв не проголосували б за створення незалежноi держави. Отже, значення козацького стану в iсторii нашоi Батькiвщини – колосальне.

Для тих, котрi гадають, нiби украiнського народу взагалi не iснувало у минулому, i сприймають абсурднi вигадки деяких росiйських «дослiдникiв», буцiмто украiнцiв та украiнську мову вигадали в 1908 роцi в австро-угорському генштабi, можна навести хоча б таку iнформацiю: найстарiшим, точно датованим текстом суто украiнськоi мови е опис житiя святих – Четьi-Мiнеi (1489). А в 1556 роцi була розпочата робота над Пересопницьким Євангелiем, що стало першим перекладом Бiблii украiнською мовою.

Такi вченi iсторики, як-от Михайло Грушевський у своiй монументальнiй працi «Історiя Украiни-Руси», чи Леонiд Залiзняк у працi «Вiд склавинiв до украiнськоi нацii», або Григорiй Пiвторак у книзi «Походження украiнцiв, росiян, бiлорусiв та iхнiх мов: мiфи i правда про трьох братiв слов’янських зi “спiльноi колиски”», упевнено доводять, що на теренах украiнських земель простежуеться безперервнiсть етноiсторичного розвитку вже з VI столiття н. е. i до нашого часу. Згiдно з чималим обсягом iсторичних даних саме в серединi першого тисячолiття украiнський етнос виокремлюеться iз сукупностi слов’янських племен i в XII–XIII столiттях остаточно формуеться – iз власною мовою, культурою, менталiтетом та етнiчною територiею.

Висловлюю щиру подяку за неоцiненну допомогу при створеннi цього роману Катеринi Коркач-Валiевiй.




Роздiл І

Зустрiч у лiсi


На невеличку галявину, що сховалася в густому предковiчному лiсi, обережно вийшов плямистий олень. Його голову прикрашали розкiшнi роги. Олень переступив копитами, роздув нiздрi i нахилив голову до густоi зеленоi трави, на якiй тьмяно виблискували крапельки роси. Вдоволено примруживши очi, олень почав скубти соковиту траву. Але в цю мить громом пролунало в лiсi дике ревiння. Наполохана тварина стрепенулася i стрибнула вбiк. Це й врятувало оленю життя, бо повз його шию прошелестiла тонка стрiла i вп’ялася в дерево. Рогатий форкнув i чимдуж дременув у кущi.

– Ет, сто чортiв i дiдько лисий! – досадливо вигукнув молодик, виходячи на галявину iз-за дерев. У руцi вiн тримав чималий лук. – Що за тварюка сполохала мого оленя?

Знову почулося дике ревисько, тепер уже ближче. Чувся трiск зламаного гiлля. І раптом пролунав вiдчайдушний жiночий зойк. Молодик миттево кинувся у лiсову гущавину.

Задихаючись вiд швидкого бiгу, юна дiвчина продиралася мiж високих дерев, що росли близько одне вiд одного. За дiвчиною осатанiло пер скажений ведмiдь. З роззявленоi пащеки хижака стiкала жовтувата пiна, очi налилися кров’ю. Густi хащi затримували лютого звiра, бо там, де дiвча легко проходило, здоровезний ведмiдь ледве пролазив, ламаючи кущi й обдираючи кору старезних дерев, i вiд цього скаженiв ще бiльше. Але сили, вочевидь, уже покидали нещасну дiвчину… Прослизнувши помiж двох старих смерек, вона перечепилася за корiння i впала на землю. Лютий звiр iз ревiнням кинувся до неi, але застряг помiж двох стовбурiв i заревiв так, наче в нього вселився сам Люципер.

– Чого розiйшовся, як п’яний москаль? – вигукнув мисливець, натягуючи лук iз припасованою до тятиви стрiлою. – Ану повернись до мене мордою, коли я до тебе звертаюся! – i пустив стрiлу прямо в широчезну ведмежу сраку.

Ведмiдь заволав ще дужче i, ставши на заднi лапи, розвернувся на людський голос. Вся грудина звiра була вкрита жовтою пiною. Вид осатанiлого хижака мiг би вжахнути найхоробрiшого. Але чоловiк навiть оком не змигнув. Твердою рукою витяг нову стрiлу i послав гострого гостинця. Ведмiдь кинувся на ворога. Стрiла поцiлила йому в груди, але звiр цього наче й не помiтив.

Ще двiчi встиг спустити тятиву звiролов, перед тим як до нього впритул наблизився ведмiдь. Одна стрiла влучила йому в шию, а друга в голову. Але навiть це не здолало скаженого звiра. Блискавкою промайнуло в головi чоловiка: може, це сам нечистий? Ну то й що, вiдправлю його в пекло! Мисливець наставив перед собою лука, мов списа. Гостряк встромився у роззявлену пащу звiра i застряг у горлянцi. На ведмежий тулуб порснула густа темна кров. Ведмiдь зiп’явся на заднi лапи i схопився за лук, намагаючись витягти уламок з пащi. Чоловiк ухопив довгий нiж iз-за пояса i вовком кинувся на клятого звiра. Сильна рука по рукiв’я загнала сталеве лезо у лiву грудину хижака. Водоспадом вихлюпнулася гаряча кров, окропивши одяг мисливця. Звiролов стрибком вiдскочив вiд смертельно пораненого хижака. Ведмiдь захрипiв, витягнув пазурi, розтрощив лук i з ревом звалився на землю конаючи…

Чоловiк видихнув повiтря з грудей i, глянувши вбiк, тiльки зараз помiтив дiвчину. Вона пiдвелася i лячно дивилася на страшезного звiра, що ще хрипiв на землi. Дiвча було зовсiм юне, вродливе кругленьке личко, виразнi рожевi вуста, великi блакитнi очi… На дiвоче плече лягла розкуйовджена русява коса. Дiвчина була блiда як смерть. Молодик несподiвано вiдчув у грудях дивне хвилювання, хоча пiд час двобою з ведмедем був спокiйний, як сом пiд водою. «Та що це зi мною? – подумав вiн. – Може, на мене наслано чари? Таж на менi хрест, скроплений йорданською водою… Начебто нiякi чари не повиннi мене взяти…»

– Ойле! Спасибi тобi, незнайомцю, що врятував… Я вже була думала, що ведмiдь мене розiрве, – голос дiвчини був нiжний i мелодiйний. – Йо-й, ти ж поранений!

– Кожен воiн зробив би те саме, – стримано вiдповiв молодик. А сам не зводив очей з вродливого личка. – Не хвилюйся, дiвчино, на менi немае ран, то ведмежа кров. А як тебе звати?

Вона усмiхнулась.

– Батьки мене назвали Роксаною. Я дочка коваля Максима iз Загороддя. Ох i злякалась я… Ти такий дужий i меткий! У нашому селi нiхто не зумiв би здолати такого скаженюку. Ти, певно, княжий воiн iз Вишнiвця?

Молодик повiв головою.

– Так, я з Вишнiвця. А звати мене Дмитро. Ходiмо, Роксано, я тебе проведу до села. Блукати самiй у лiсi небезпечно…

– Гаразд, проведи, – погодилась дiвчина знiяковiло.

Дмитро пiдiйшов ближче, i вони пiшли вдвох, вiддаляючись вiд забитого звiра.

– А я саме полював на оленя. Аж тут його сполохала ота звiрюка, – усмiхнувся вiн. – А як ти, Роксано, надибала його в лiсi?

– Ой, та я частенько ходжу в лiс по гриби! А цього разу зайшла-таки далеченько. А тут ота тварюка звiдкись вилiзла, та як зареве! А я жбурнула кошик з грибами йому в пельку та й дременула…

Дiвчина продовжувала розказувати. Але Дмитро вже не розрiзняв окремих слiв. Нiжний дiвочий голос струменiв в його душу якоюсь чарiвною музикою, що ii вiн нiколи ще досi не чув. Вiд цього голосу молодиковi ставало так гарно на душi…

Роксана, розбалакавшись, стала оповiдати про свое життя в селi, водночас тихцем позираючи на незнайомця. Дмитро був на двi голови вищий за неi, мав овальне обличчя, карi очi, прямий нiс, голене пiдборiддя було трохи видовжене. Чепурнi чорнi вуса ховали кутики вуст, волосся на головi було коротко пiдстрижене. Їi пильне око помiтило й дорогий сукняний одяг, на ногах – новi шкiрянi чоботи, вiн мав на спинi сагайдак зi стрiлами, майстерно прикрашений срiбними вiзерунками…

Незабаром вони вийшли на галявину. Звiдти вже можна було роздивитися бiлi хатки пiд солом’яними стрiхами.

– Ось уже й наше Загороддя! – вигукнула дiвчина.

Дмитро отямився вiд солодкого напiвзабуття, в яке був поринув. Уперше в життi молодик вiдчув у грудях неясний трепет. «Ну ж бо, кажи», – подумки мовив вiн до себе i набрав повнi легенi.

– Роксано… Ти така гарна… – видихнув Дмитро.

– Овва, – грайливо мовила дiвчина, i ii бiлi щiчки зарожевiли.

– Ти… дуже менi сподобалась, – мовив вiн. – А чи подобаюсь я тобi?

Роксана пiдвела голову, глянула на Дмитра, личко ii розчервонiлося ще дужче.

– Так… ти теж менi подобаешся… – стиха мовила вона.

– Я вподобав тебе тоi ж митi, як побачив. Може, ми створенi Богом одне для одного? – гаряче прошепотiв рятiвник i пригорнув до себе дiвчину. – Вийдеш за мене, красуне? – І молодик, нахилившись, палко поцiлував дiвчину в рожевi вуста…

Дiвчина злякано шарпнулась, а потiм обвила чоловiчу шию тонкими руками.

– Я згодна… – нечутно прошепотiла вона. – Тiльки ж… спочатку треба спитати дозволу в мого батька…

– Ну то спитай… А завтра по обiдi приходь на це мiсце. Я тебе буду чекати…

Молода пара, домовившись, ще трохи погомонiла про щось сокровенне i розiйшлася. Роксана пташкою полетiла до села, а захмелений чоловiк, не вiдчуваючи пiд собою нiг, подався у Вишнiвець.

Молодик дорогою все згадував вродливицю i сам не зчувся, як минув замкову браму. Тодi зайшов на стайню, де довгошиi конi хрумали сiно. Дмитро вирiшив пiдкинути своему улюбленцевi сiна i вже взявся за вила. У цей час iз закутка вийшов гостроносий чоловiк, вухо якого було спотворене диким конем. То був Грицько, старший конюх. Побачивши ззаду постать, що нагнулася з вилами, Грицько насупив брови i грiзно гукнув:

– Гей, ледащо! Я тебе всюди шукаю! Чом i досi не почистив князевого коня?

Дмитро розвернувся. Брови Грицька злякано стрибнули вгору, гострий нiс витягся ще бiльше.

– Пробачте… Ясновельможний пане… – забелькотiв конюх. – Не упiзнав вас… Дозвольте вичистити вашi чоботи i змазати iх смальцем.

– Е-е, Грицю, лiпше напоi коней, – махнув рукою Дмитро. Вiн був у такому доброму настроi, що не звернув жодноi уваги на образу.

– Уже бiжу, ясновельможний князю… – Грицько хутко ухопив два вiдра i, спотикаючись, подався до криницi.

«А бодай тобi тi конi передохли! – подумки лаявся конюх. – Набридло вже бiля них вовтузитися. Цi чортовi князi заставляють мало не в сраку своiх коней цiлувати! Чом я такий бiдака? Чом не народився паном? Був би паном – iв би лише копчене сало та ковбасу, ще й чоботи менi начищали б смальцем п’ять разiв на день…

Дмитро, все ще мрiючи про Роксану, переступив порiг передпокою.

– Ой, пане, ви пораненi! Може, покликати лiкаря? – пролунав стурбований голос.

До княжича пiдбiг челядинець Михайло – високий юнак з круглим обличчям i рудим волоссям.

Дмитро повiв плечима i глянув на свiй одяг. Згори й аж донизу вiн був вкритий червоно-чорними плямами.

– Миську, не треба лiкаря. Це кров не моя, – мовив княжич. – То я в лiсi забив ведмедя. Лiпше принеси новий жупан, я пiду перевдягнуся…

– Уже бiжу, пане! – на ходу кинув Михайло, вибiгаючи iз покоiв.

Молодий князь зайшов до своеi кiмнати, скинув покривавлений одяг i швидко перевдягнувся в шовкову сорочку та чорнi штани.

Михайло хутко принiс малиновий жупан i, простягаючи його, спитав:

– То як, княже, добрячий ведмiдь попався?

– Ех, Мисько… – зiтхнув Дмитро, вдягаючи жупан. – Ведмiдь як ведмiдь. А от яку я дiвчину в лiсi зустрiв…

– Дiвчину? Вона вродлива? – з цiкавiстю запитав Михайло.

– Вона така… Вона як сонце в небi, – мрiйливо мовив князь. – Вона полонила мене з першого погляду.

– Оце так! – ошелешено видихнув Мисько.

– А де батько? – спитав Дмитро, пiдперiзуючись коштовним поясом iз золотою пряжкою.

– Ясновельможний у каплицi, – вiдповiв слуга.

– Тож скажи, нехай нас не турбують – менi треба з батьком поговорити.

Молодий князь вийшов з покоiв i попрямував до замковоi каплицi – споруди з iконостасом. Їi облаштував ще дiд Дмитра, щоби там молитися Богу.

У невеликiй квадратнiй каплицi на стiнах були розвiшанi старовиннi iкони. Перед ними в срiбних та золотих лампадах горiли свiчки, висвiтлюючи суворi лики святих. У кутку, перед образом святого Миколая, поштиво склавши руки, пропущенi крiзь рукави дорогого кунтуша, стояв князь Іван Вишневецький. Високий широкоплечий чоловiк був уже немолодий, але його кремезна постать досi не втратила своеi сили, i руки ще могли мiцно тримати дiдiвський меч. Брунатнi очi князя дивилися на святого. Тонкi вуста ледь ворушилися, вимовляючи слова молитви, сивуватi вуса й невелика борiдка ритмiчно похитувалися.

До каплицi зайшов Дмитро й, опустивши голову перед iконостасом, осiнив груди хрестом. Старий князь продовжував молитися ще якусь мить, а тодi промовив:

– Добре, що зайшов, сину. Я хотiв поговорити з тобою…

– Ваше бажання збiгаеться з моiм, тату, – схилив голову Дмитро.

Батько випростався.

– Я вже старий i невдовзi нездатен буду тримати зброю, – неквапом сказав князь, пiдiйшовши до Дмитра. – Ти вирiс, синку. У твоi лiта я вже мав дiтей. Пора й тобi одружитися. Заведеш сiм’ю i дiтей, щоб було кому продовжити славний рiд Вишневецьких…

Молодик пильно глянув на старого.

– Я про це вже думав, батьку…

– От i добре, синку! – старий князь усмiхнувся. – Отож тепер треба дiбрати гiдну пару. Що скажеш про молодих доньок князя Федора Сангушка – Варвару та Ганну? Чув про них? Кажуть, дуже вродливi. А можна поiхати й на оглядини до пишноi Софii – доньки князя Олельковича.

– Батьку… – Дмитро блиснув очима. – Я волiю сам обрати собi жiнку до пари…

Усмiшка почала зникати з лиця Івана Вишневецького.

– Отже, ти вже вибрав собi? Якусь шляхтянку? – князь провiв рукою по бородi. – І хто ж вона? Я ii знаю?

– Моя обраниця – не шляхетного роду, батьку… Вона дочка сiльського коваля…

– Що?!

Старий князь стиснув губи i кiлька секунд мовчав. А тодi мовив, насупивши брови:

– Дмитре, отямся! Ти княжого роду! Ти нащадок правителiв Русi, Литви та Польщi! Ти не можеш одружитися з якоюсь селючкою! Я не дам тобi свого благословення! Або ти одружися з княжною, або…

Дмитро важко видихнув i розправив плечi. Тодi мовив:

– Батьку… Усе життя ви вчили мене бути самостiйним. Учили вiдповiдати за своi слова та вчинки. Я шаную вашу батькiвську волю. Але… Нi, ви не присилуете мене до шлюбу з якоюсь нелюбою менi дiвчиною!

Старий князь насупився.

– Так, Дмитре, я готував з тебе чесного воiна, що може вести за собою тисячi людей! Я хотiв, аби ти став великим князем, що буде самостiйно керувати усiею Волинню! Чуеш? Але для цього треба, щоб ти взяв собi жiнку, гiдну тебе по кровi народження. Інакше князi та шляхта не приймуть тебе у свое коло!

– Менi не треба князiвського кола, батьку! Менi не потрiбна жiнка зi шляхетського роду! – рвучко махнув рукою молодий князь, наче шаблею рубонув. – Батьку… Я хочу одружитися з дiвчиною, яку кохаю, щоб прожити з нею все життя. Як сказано в Бiблii: перед Господом Богом – усi люди рiвнi…

– Ет, синку… Якби той закон Божий сповiдували всi на землi! Ми давно б жили у раю…

Старий князь пiдiйшов до сина впритул.

– Але, окрiм Божих законiв, е ще й людськi. Я вiрю, що твоя обраниця – чесна дiвчина i що ти ii кохаеш, але взяти ii за жiнку – то вже занадто. Ось мое останне слово: одружися на княжнi, а iз дiвчиною кохайтесь собi, але потай. Я подарую iй сiльце, ти збудуеш iй там дiм, будеш навiдувати ii, коли схочеш. Ти хiба не знаеш – так роблять багацько магнатiв.

– Нi! – вигукнув Дмитро. – Моя лицарська честь не дозволить менi так ганьбитись! Я одружусь зi своею коханою – i квит!

Старий князь гнiвно стис кулаки i важко задихав.

– Отже, ти йдеш супроти батькiвськоi волi. Я зречуся тебе! Чуеш?!

Дмитро здригнувся, як вiд удару.

– На все – воля Божа. Але вiд свого намiру я не вiдступлюсь. – Молодик вклонився батьковi i, перехрестившись перед святими образами, хутко вийшов.

Князь, закривши очi долонею, опустився навколiшки перед iконостасом.

– Господи… Якби його мати була жива… Усе було б iнакше… – прошепотiв вiн згорьовано. – Ех, прогавив я сина…



Душа Дмитра була неначе розчахнута навпiл, думки лiтали вихором, мов вiтер у люту хуртовину.

«Чому батько не дозволяе одружитися з Роксаною? До бiса пихате шляхетське коло! Невже вiн справдi зречеться мене? Все одно я люблю оту дiвчину… Тiльки побачив, i все… А може… А може, вона вiдьма i наслала якiсь чари? Тьху, що за маячня!» Дмитро згадав ясний усмiх коханоi, i серце забилося швидше. «Нi, мое кохання чисте. Я не вiдступлюся вiд неi, вона буде менi жiнкою».

Молодий князь зайшов до своеi кiмнати i хлюпнув у розпашiле лице холодноi води з глека. Вихор думок став збиратися докупи.

Навiть якщо батько i вiдмовиться вiд мене, це не завадить нам прожити з нею щасливе життя. Я сам маю викувати свою долю. Я своiми руками збудую власне життя. Хай буде так, i допоможе менi Господь… Поступово заспокоiвшись, княжич повечеряв та лiг спати.

Уставши зрання, Дмитро наказав конюху як слiд доглянути коня, а сам, узявши свою улюблену шаблю, подався лiсом на зустрiч з Роксаною.



Дiвчина, стиха наспiвуючи щось про ледачу дочку, яку мати квапить до роботи, пiдiйшла до умовленого мiсця, де сподiвалась побачити милого. Вона у своiй уявi вже малювала картини подружнього життя з любим… У них буде простора бiла хата, стiни з барвистими квiтами… Ось коханий бере ii за руки, ось великий стiл, за яким сидять трiйко дiточок.

Роксана не зчулася, як пiдiйшла до умовленого мiсця й аж вiдсахнулася – пiд дубом хтось сидiв. Якийсь багатий пан… Золотi вiзерунки на малиновому жупанi, дорогоцiнне камiння на золотому поясi i на рукiв’i шаблi… Дiвчина вже хотiла втекти i ступила крок назад. Аж тут, пригледiвшись, побачила, що то ж ii вчорашнiй рятiвник!

Княжич почув шелест, пiдвiв голову i побачив дiвчину.

– Ти прийшла, Роксано! – пiдхопився Вишневецький i простяг до неi руки. Але дiвчина вiдсторонилася.

– Хто ти? Скажи менi?

Дмитро трохи розгубився.

– Роксано… Треба було тобi одразу сказати… Я – Дмитро Вишневецький, син князя Вишневецького замку.

– Йо-й! – вражено прохопилося в дiвчини, вона аж закрила рота долонею. Очi ii розширилися.

– Послухай… Я хочу одружитися з тобою, Роксано, але ти не зможеш стати княгинею, бо мiй батько проти нашого шлюбу, вiн хоче зректися мене.

– О Господи! – зойкнула дiвчина i пiдiйшла ближче до княжича. – Я не хочу, щоб через мене коiлося таке лихо! Не бери мене за дружину…

Блакитнi дiвочi очi наповнилися слiзьми.

– Нi! Нi! Мила моя, – Дмитро обiйняв дiвчину за плечi. – Я вже поставив собi: ти, тiльки ти станеш моею! Я одружуся з тобою… Ми заживемо щасливо, як у казцi… у тебе буде все, що забажаеш, люба моя, – прошепотiв вiн iй стиха.

– Ойле… Я про це й мрiяти не могла… – голос дiвчини затремтiв i розлився срiбним струмочком.

А Дмитро, нахилившись, гаряче обцiловував ii личко. Роксана пригорнулася довiрливо. Невимовно гарно стало на душi в княжича. Чисте кохання, як променi вранiшнього сонця, пронизувало його наскрiзь.

«Дякую, Боже, за невимовне щастя, що ти даруеш менi!» – промайнула остання думка в княжiй душi. Немовби тихi небеса опустилися на землю i вiдкрили для закоханих сердець дверi райського саду. Молодята любили одне одного, забувши все погане, що iснуе у цьому свiтi, як перша чи остання пара людей на землi.

Ця любов до кiнця життя закарбувалася в серцi Дмитра Вишневецького…




Роздiл ІІ

Напад татар


Сонце повiльно ховалося за обрiй, темнi тiнi залягли з-помiж предковiчних дерев, у густiй хащi хутко темнiло. Роксана квапливо йшла вузькою стежкою до своеi оселi. Їй зовсiм не хотiлося, щоб нiч заскочила у лiсi ii саму. Дiвчина вже готувалася вислухати материнi докори за те, що, мовляв, кудись завiялася, але Роксана не переймалася тим. Вона вже мрiяла, як невдовзi коханий забере ii… Вони справлять пишне весiлля… Уже пiдходячи до Загороддя, дiвчина вiдчула, наче щось недобре, щось неймовiрно лихе дивилося на неi, проштрикуючи наскрiзь. Роксанi стало моторошно, по спинi поповзли мурашки. Дiвчина прискорила крок, ластiвкою полетiла до рiдного села. Незабаром вона побачила першi хати пiд солом’яними стрiхами, але холодний острах не вiдпускав ii…

У густих кущах хижим звiром причаiвся Мерген, його чорнi очi впилися, мов жала, в спину Роксани. У лiсових сутiнках татарин добре роздивився юну дiвочу красу. Мерген мав надзвичайно гострий зiр i мiг бачити вночi так само ясно, як i вдень. Недаремно батьки назвали сина йменням великого мисливця. Мерген справдi став найкращим мисливцем Кримського ханства – мисливцем на людей. Нiхто не мiг здолати Мергена в бою. Куди б не прямував його чамбул – чи в Польщу, чи в Московiю, вiн завжди приводив чималий ясир.

Яка гарна гяурка… Вiд цiеi думки безгубий рот Мергена розлiзся у хтивiй посмiшцi, оголивши жовтi зуби. Авжеж, за таку рабиню турки дадуть багато золота… Чи, може, залишити ii собi? Кiлька ударiв серця в душi людолова хiть боролася iз жадiбнiстю. Татарин струснув головою i взявся за рукiв’я ятагана – жадiбнiсть святкувала перемогу. Мерген пiдвiв голову i завив по-вовчому – то був знак татарським нападникам.

Навколо села воднораз запалали вогнi, i тiеi ж митi десятки вогняних стрiл звилися в повiтря i вмить впали на сухi стрiхи, породжуючи червоно-кривавi спалахи. Розпачливо заволали люди, гвалтом заревла худоба. Старий дiд, що жив край села, вискочив на ганок iз косою i несамовито заволав:

– Татари! Люди, рятуйтесь!.. – Чоловiчий крик обiрвали двi стрiли, що встромилися в груди. Дiд упав на землю, його сорочка заюшилася кров’ю…

Вершники зусiбiч наскочили у палаюче Загороддя i почали ловити арканом молодих дiвчат та хлопцiв, а старих чоловiкiв, жiнок та маленьких дiтей вбивали без жалю.

Несамовитий жах охопив Роксану. На мить iй здалося, що вона потрапила в пекло, а чорнi вершники – то слуги сатани. Не тямлячи пiд собою нiг, Роксана добiгла до батькiвськоi хати. Скривавлений батько велетенським молотом вiдмахувався вiд двох бусурманiв – пiшого та кiнного.

– Батьку!! – у розпачi зойкнула дiвчина.

Старий коваль помiтив доньку i щосили заволав:

– Бiжи в лiс! Сховайся там! Я затримаю iх!

Вигляд переляканоi доньки надав ковалю сил. Ухилившись вiд шабельного удару, вiн поцiлив молотом у голову вояка. Татарин, пускаючи ротом криваву юшку, як лантух, повалився на землю. Вершник пiдняв коня дибки, намагаючись збити Максима на землю. Але коваль, широко розмахнувшись, гепнув коня в груди. Кiнь захрипiв i повалився набiк, придавивши собою татарина.

Проте святкувати перемогу було зарано. Дiвчина побачила, як з-за рогу до батька надзвичайно швидко, мов хижий звiр, пiдбiг високий чоловiк, за його спиною майнуло хутро чорного вовка. В руках людолова не було нiякоi зброi. Максим пiдняв над головою молот, татарин на ходу поклав долоню на кiстяне рукiв’я, i в ту ж мить блискавкою вилетiв довгий ятаган. Коваль упав на землю, його голова була розкраяна навпiл. Немолода жiнка, дико закричавши, вибiгла з-за клунi i жбурнула в татарина списа. Людолов, немов граючись, вiдбив спис лезом ятагана i зробив невловний рух лiвою рукою. Жiнка почала сповзати по стiнi клунi – з ii живота стирчало рукiв’я кинджала, навколо нього почала розтiкатися на полотнянiй сорочцi велика пляма кровi. То була мати Роксани…

Дiвчина хотiла закричати, але не змогла. Вона неначе скам’янiла. Навколишнiй свiт захитався, голова пiшла обертом… Страшне горе накрило Роксану чорним саваном… Немае на свiтi слiв, що можуть описати таке горе. Дiвчина почала падати на землю i впала би, якби ii не схопили за плече чиiсь холоднi кам’янi пальцi. З останнiх сил дiвчина пiдвела голову i побачила хижi чорнi очi, що, як слизькi п’явки, вирiзнялися на пласкому жовтуватому обличчi. Вона пiрнула у темряву забуття…


* * *

Дмитро, весело насвистуючи: «Грицю, Грицю, до роботи», пiдходив до замковоi брами. На сторожовiй баштi почулися стривоженi вигуки. Княжич перестав спiвати, в його серце закралася тривога.

– Що трапилося, Олексо?! – гукнув Дмитро до воiна, що чатував на схiднiй баштi.

– Щось горить од чорного шляху… Мабуть, лiс селяни палять.

– Який у бiса лiс! – вигукнув Матяш, старший на чатах. – То, схоже, татари напали на якесь село…

Серце Дмитра шалено закалатало, передчуваючи бiду. Князь хутко пiднявся на башту i глянув на схiд. Хоч багряна тарiль сонця вже сховалася за обрiй, проте було ще добре видко густий дим, що пiднiмався над деревами. Господи, Роксана пiшла саме в той бiк… – розжареною голкою вколола думка Дмитра.

– Наче Загороддя горить чи… – Матяш не встиг договорити.

– Годi стояти! – заволав княжич. – Кличте воiнiв! Сiдлайте коней – ми вирушаемо туди, негайно!

У замковому дворi зчинилася страшенна метушня; важко загупав на сполох тяжкий дзвiн, сповiщаючи про напад татар. Декотрi подумали, що татари напали на замок, i кричали перестрашено, iржали конi, бряжчала зброя. Дмитро перший скочив на коня i ледве дочекався, щоб назбиралося хоч iз десяток вершникiв.

– Поiхали! Вперед! – гаркнув Вишневецький i пустив коня навскач.

Частина замковоi сторожi рушила за ним, до князя приедналися також Михайло i Олекса.

Тривога за кохану дiвчину розгорялася в душi Дмитра, як вогняна iскра, що потрапила на сухе листя. Вiн безжально шмагав коня нагаем. Княжий кiнь першим увiрвався в село, що вже нагадувало картину з пекла. Почорнiлi вiд вогню хати густо курилися димом, скрiзь валялися порубанi тiла людей, бiля стiн виднiлися мертвi малюки, яким татари порозбивали голови.

– Нi! Роксано!! Вони вбили тебе! – дико заволав Дмитро i зiскочив з коня. Як навiжений, вiн перебiгав вiд садиби до садиби, шукаючи свою милу.

– Це татари… – пiд’iхав Михайло i схилив голову.

– Ми помстимося iм! – ухопився за шаблю Олекса.

Досвiдчений Матяш одразу збагнув, кого шукае молодий князь, i пiдiйшов до Дмитра, коли той надибав тiло коваля з розрубаною головою.

– Роксана гарна?

– Як янгол… – глухо мовив Вишневецький, пiднiмаючи з землi важкий залiзний молот.

– Таких татари нiколи не вбивають. Це для них – найдорожча здобич, – мовив Матяш. – Твоя дiвчина жива, княже. Їi ще можна врятувати…

Дмитро вiдчув, як у душi зажеврiла надiя, i водночас пiднялася хвиля такоi лютi, якоi вiн ще нiколи не вiдчував. Пiднявши над головою молот, мов пiр’iну, Дмитро гепнув ним об велику кам’яну брилу, що стояла обiч хати. Камiнь трiскуче розколовся на кавалки.

– Смерть бусурманам!! Хутко за ними! Швидше! – Дмитро кинув молот у кущi, вiн полетiв, як гарматне ядро.

– Пане, уже стемнiло… Нам треба повертатися до замку… – Грицько не договорив, зустрiвшись поглядом iз князем. Вiн опустив очi донизу i втягнув голову в плечi, як черепаха.


* * *

Роксана здригнулася вiд холодноi води, що хлюпнула iй на обличчя. Поволi розплющуючи очi, дiвчина зойкнула: перед нею шкiрилась iклами вовча голова, замiсть очей – чорнi провалля… У вiдповiдь почулося хихотiння.

– Не бiйся, гяурочко… Вiн тебе не вкусить, – промовив Мерген, нахилившись до Роксани, i поклав долоню на вовчу голову, що прикрашала його лiве плече. – Я задушив його голими руками, а серце звiра з’iв, щоб перейняти його силу.

Дiвчина, заплющивши очi, вiдсахнулася вiд страшного обличчя Мергена, наче побачила диявола. «Краще б мене роздерли вовки… Господи, я дiсталася татарам…» – з жахом подумала полонянка.

Роксана спробувала поворушити руками, але не змогла цього зробити – руки затерпли, зв’язанi за спиною пасмом сироi шкiри. Дiвчина почула, як до Мергена пiдiйшов якийсь татарин, вони заговорили i кудись пiшли. Роксана роздивилася: неподалiк сидiли зв’язанi бранцi – переважно молодь. То були односельцi, але було й чимало невiдомих iй людей. Дiвчата плакали, проклинаючи бусурманiв i свою лиху долю, юнаки стиха перешiптувалися, час вiд часу марно намагаючись вивiльнити руки зi шкiряних пут.

«Краще би мене вбили…» – стиха прошепотiла дiвчина. Раптом завмерла, згадавши про батькiв подарунок – маленький нiж, схований у поясi. Роксана враз пригадала жахливу смерть батькiв. З очей ринули ряснi сльози.

Мерген та якийсь сивий татарин голосно сперечалися, стоячи на краю болотяного озерця, через яке йшла старезна переправа з гнилих круглякiв. Татари, що охороняли бранцiв, присунулися ближче до ватажкiв.

Дiвчина, щосили вигнувшись, намацала нiж з правого боку, якось примудрилася перерiзати сирицю. А далi лисичкою прошмигнула за дерево – нiхто з татар навiть не помiтив, що вона звiльнилася, уже добряче стемнiло. Роксана пiдповзла до бранцiв i звiльнила крайнього юнака.

«Спасибi… Бiжи у лiс, сховайся там, а я звiльню решту», – прошепотiв хлопець i взяв у дiвчини ножа.

Роксана побiгла до лiсу, в ii душi зажеврiла надiя. «Господи, я вiльна, мене вiдшукае коханий… Може, князь уже iде за мною зi своiм вiйськом…»

Зчинився гвалт, люди кричали, татари заметушилися. Чоловiки, звiльнившись, зненацька напали на ординцiв, прагнучи помститися iм. Але сили були нерiвнi. Мерген кинувся в бiй i одразу помiтив, що його найкоштовнiша здобич зникла. Вiдбивши напад юнака, що кинувся на нього з шаблею, людолов хижаком кинувся у чорнi хащi…

Роксана мчала щодуху, але вiдбiгти далеко не змогла, бо майже нiчого не бачила в темрявi i весь час чiплялася за корiння дерев та гiлля… Мерген бiг, мов рись на полюваннi, його хижi очi здалеку побачили бiдолашну дiвчину. Бiля розлогого дуба татарин налетiв на неi, як шулiка на курiпку. Дiвчина з жахом закричала. Людолов, хтиво розреготавшись, розвернув бранку до себе i притиснув до дуба.

– Я не буду твоею! – вигукнула Роксана.

Зiбравши всi сили, вона спробувала вдарити ворога в обличчя, але татарин з блискавичною швидкiстю перехопив ii правицю в повiтрi i заламав ii. Тодi дiвчина плюнула в ненависну пику i влучила прямо в око людолова. Одночасно з цим лiвою рукою Роксана вихопила iз-за пояса ординця нiж i замахнулася зброею, цiлячи у враже серце. Мерген зробив пiвкроку назад, над грудьми перехопив дiвочу руку i спрямував ii до шиi Роксани. У цю мить трiснула суха гiлка, лiва нога татарина провалилася в земляну нору; гостре лезо розрiзало нiжну шкiру, глибоко увiйшовши, мов у масло, в горло дiвчини, червоним струмком полилася кров. Роксана, здригнувшись всiм тiлом, мертвою впала на землю.

Людолов заревiв, як дикий звiр, i з силою висмикнув нiж з дiвочоi плотi.

– Шайтан! Стiльки золота пропало… – Мерген був дуже злий – вiн не хотiв вбивати полонянку, а тiльки налякати ii…

Витерши лезо об сорочку вбитоi дiвчини, Мерген швидко подався до озерця. Майже всi полоненi чоловiки лежали порубанi, забито було й кiлька жiнок, татарських воiнiв теж стало менше.

– Бею! – загукав вартовий. – Сюди iдуть кiлька десяткiв озброених вершникiв!

– Це погоня iз замку! – вигукнув сивий татарин. – Нам треба швидше тiкати, ясир залишимо тут, бо з ним далеко не втечеш.

Мерген заскреготiв зубами i вирiк:

– Вбити всiх!


* * *

Князь мчав на конi, як зловiсний привид, за ним нiсся довгий ланцюг вершникiв iз смолоскипами в руках. Серце Вишневецького обливалося кров’ю вiд тривоги за життя коханоi. «Аби тiльки вона була живою… Я винищу всiх бусурманiв, щоби врятувати ii…» – думки по колу проносилися в княжiй головi. Попереду княжич побачив блимаючий вогник, що поступово розгорявся у велике багаття. «Це стан ворогiв», – промайнуло в головi Дмитра. Князь вихопив з пiхов шаблю i, пришпоривши коня, вилетiв на широку галявину. Страшна картина вiдкрилася перед ним. Вогонь палав на переправi, пускаючи клуби смердючого диму, освiтлюючи залитi кров’ю тiла молодих жiнок, дiвчат, юнакiв… Княжич мовчки зiскочив з коня, його правиця так мiцно стиснула рукiв’я шаблi, що з-пiд нiгтiв виступила кров. Вiн пiдiйшов ближче.

– Господи! Цього не може бути… Де ж вона? – як у лихоманцi, сам з собою говорив Вишневецький, повiльно обходячи загиблих. Дiйшовши до краю лiсу, Дмитро помiтив дiвочу постать, що лежала пiд старим дубом…

«Це моя мила…» – вжахнувся князь i ступив у лiсовi сутiнки.

Позаду чулися розпачливi крики, прокльони татарам. Княжi воiни виiхали на узлiсся i клялися жорстоко помститися ординцям за лиходiйство.

– Якби цi iродовi покидьки не пiдпалили переправу, ми б наздогнали iх, – скрушно зiтхнув Матяш. – Об’iзд далеко звiдси.

Дмитро, не вiдчуваючи нiг, пiдiйшов до мертвоi i впав навколiшки. Тремтячими долонями вiн торкнувся дiвочого тiла – воно було ще тепле. У душi князя наче щось розбилося на тисячi уламкiв. Вiн ще нiколи не вiдчував такого пекучого болю. Його серце неначе було розкраяне навпiл…

– Пробач, люба моя, що не змiг порятувати тебе… – згорьовано прошепотiв Вишневецький. – Я буду любити тебе, скiльки й житиму… – Дмитро, нахилившись, поцiлував Роксану в уста. Пекуча сльоза скотилася по щоцi князя i впала на обличчя юноi дiвчини…

– Прощавай, моя люба, – нетвердою рукою Вишневецький закрив повiки своеi коханоi, його кров змiшалася з кров’ю дiвчини.

– Клятi бусурмани… – видихнув Дмитро. – Скiльки лиха. Скiльки смертей вони приносять у нашу землю. Чому я був таким телепнем, повiривши, що мене це обходить стороною? Бог покарав мене за те, що я споглядав, як татари вбивають та продають у рабство мiй народ, нiчого не роблячи. – Князь люто стис кулаки.

– Господи! Я, Дмитро Вишневецький, присягаюся землею своiх предкiв, своею любов’ю, що я вiддам усе: свою кров, свою плоть, свое багатство, але зупиню кляту орду. Я зроблю все, щоб вороги забули дорогу на Вкраiну.

Князь розтулив кулаки – на долонi лежала грудочка землi, просякнута кров’ю… Вишневецький зав’язав грудочку в хустинку i сховав у кишеню. Обережно, мов малу дитину, пiдняв тiло Роксани i понiс до згасаючого багаття. Побачивши князя, воiни замовкли. Тiльки Матяш сказав, звертаючись до присутнiх:

– Треба поховати бiдних людей…

– Так, усiх разом, – зморено озвався Дмитро.

Княжич копав сиру землю укупi з усiма. Вiн бережно поклав Роксану до могили з односельцями. «Скiльки ж таких могил розкидано по всiй Украiнi… – скрутно думав Вишневецький. – Може, тому наша земля така й родюча, що скроплена рясно кров’ю невинних людей?»

Над могилою здiйнявся чималий курган, на вершинi поставили грубого дерев’яного хреста…



Рано-вранцi вершники похмуро в’iжджали до Вишнiвця. Дмитро за цю нiч неначе постарiв. На його чолi залягли зморшки, завжди жвавi веселi очi дивилися на свiт суворим оком монастирського ченця. Не кажучи нiкому нi слова, княжич пiшов до замкових покоiв. На порозi його вже чекав батько.

– Розкажи менi, сину, все… – без привiтання озвався старий князь.

Дмитро коротко розповiв про знищене Загороддя та про невдалу погоню i додав:

– Пробачте менi, батьку… Благословiть мене на святу справу: я поiду обороняти нашу землю вiд бусурманiв… – Княжич поклав на себе хрест i опустився на колiно перед батьком. Князь Іван Вишневецький тяжко видихнув i поклав правицю на синове плече.

– Я благословляю тебе, сину. Ти гiдний княжого роду, я пишаюся тобою…

– Спасибi, батьку… – Дмитро пiдняв голову.

– А як же ти хочеш дiяти? – спитав старий князь.

– Дозвольте, батьку, взяти замкових воiнiв i челядникiв, хто добровiльно захоче поiхати зi мною. Ми вiзьмемо припаси й зброю i поiдемо на пiвдень, а далi – все в руках Божих…

– Гаразд, Дмитре. Але послухайся моеi поради: поiдь до мого доброго знайомого – Бернарда Претвича. Це хоробрий лицар – староста Бара. Я чув, вiн плануе великий похiд на орду.

– Я так i зроблю, батьку! – очi Дмитра спалахнули. – Ми здiйснимо цей похiд на Крим!

Через годину великий замковий дзвiн скликав усiх на площу. Дехто перелякався, подумавши, що знову напали татари, але iх швидко заспокоiли. Проте в повiтрi вчувалася тривога. Люди схвильовано гомонiли: нащо забили в дзвiн? На дерев’яний помiст вийшов Дмитро Вишневецький. Княжич виголосив:

– Люди Вишнiвця! Ви вже чули, що проклятi бусурмани спалили Загороддя i вбили всiх його мешканцiв, не пожалiли нi жiнок, нi дiтей… – Дмитро на цих словах замовк, невидимi пута неначе здавили горло. Переборовши себе, княжич продовжив: – Клятi ординцi будуть продовжувати нападати на Украiну, допоки не вигублять всiх нас до останнього! Я хочу покласти цьому край. Хто зголоситься поiхати зi мною? Ми вирушаемо на пiвдень обороняти нашу землю вiд людоловiв.

Замковi чоловiки мовчали, мов у рота води набравши, i знiяковiло переглядалися.

– Я хочу бити татар! – першим подав голос Михайло, труснувши рудим волоссям.

– Я теж iз тобою, княже, – поважно озвався Матяш.

Пiсля цього ще чимало чоловiкiв зголосилися пристати на княжу пропозицiю. «А князь не дурний, – думав Грицько, – у татар можна вiдвоювати багату здобич. Я сам можу стати паном…» – вiд цiеi мрii Грицько аж очi закотив, як кiт, що з’iв миску сметани.

– Я також хочу бити бусурманiв! – заволав конюх.

Разом iз князем зголосилися виступити проти татар тридцятеро чоловiк. Із замкового арсеналу всiм учасникам походу було видано зброю, шаблi, списи, самопали та порох, а ще добрих коней та припаси.

Наступного дня, тiльки-но сонце викотилося з-за обрiю, вiйськовий загiн, отримавши благословення священика, вирушив у далекий похiд. Дмитро Вишневецький, сам ще не усвiдомивши, розпочав нову сторiнку свого життя.




Роздiл ІІІ

Бернард Претвич


Ось уже два днi невеликий кiнний загiн йшов уторованим шляхом. Край був доволi обжитий, подеколи стрiчалися села, що ховалися в густих дiбровах. Гущавина лiсу слугувала найкращим захистом вiд татарських набiгiв. Через кiлька днiв лiсiв та поселень на шляху траплялося вже менше. Коли загiн Вишневецького в’iхав у рiдколiсся, де великi купи дерев чергувалися з буйнотравим степом, людськi поселення геть зовсiм зникли. Тiльки час вiд часу то тут, то там траплялися сiльськi згарища, почорнiлi розбитi печi височiли, мов могильнi каменi, над попелищами з жовтими людськими кiстками… Проiжджаючи краем особливо великого попелища, Матяш iз сумом сказав:

– Усього п’ятдесят рокiв тому в цiй мiсцинi жили тисячi людей. Проклятi бусурмани… Перетворили хрещений край на пустелю…

– Ми зупинимо цю нечисть, Матяше. На нашiй землi знову оселяться люди, – промовив Дмитро.

– Дай-то Боже. Бо якщо цього не зробити, через п’ятдесят рокiв в Украiнi не залишиться жодноi християнськоi душi…

– Тож треба якомога швидше дiстатися до Бара, а тодi пiти на татар! – князь пришпорив коня.



Минуло ще кiлька днiв, i вершники наблизилися до земель Схiдного Подiлля. Перше поселення, яке побачили люди Вишневецького, було, вочевидь, спалене недавно. Дим курився над згарищами, скрiзь лежали посiченi люди: старi дiди, баби та маленькi дiти. Жахлива картина була так схожа на Загороддя, що спогад про Роксану з новою силою пробудився у княжiй душi, породжуючи хвилю сильного гнiву.

Вишневецький прагнув лише одного – натрапити на слiд ворогiв i винищити iх всiх до останнього…

– Нехристи спалили село вчора чи сьогоднi вночi, – мовив Олекса, стискаючи рукiв’я шаблi. – Ненавиджу бусурманiв!

– Татари обтяженi здобиччю, тож вони не могли далеко пiти. Ми ще можемо iх наздогнати, коли вирушимо зараз, – запропонував Матяш.

– Тож годi ловити гав! Помстимося нелюдам за християнськi душi! – гукнув Дмитро i пустив коня чвалом. Решта вершникiв прослiдувала за ватажком.

За селом виднiлися слiди великого татарського чамбулу, що гнав цiлу юрбу невiльникiв на пiвденний схiд – до Перекопу. Пiсля кiлькагодинноi погонi Вишневецький побачив здалеку загiн татар, що готувалися переправлятися через нешироку рiчку. У чамбулi було не менше трьохсот шабель. Бiля рiчки товпилося юрмисько невiльникiв – переважно молодих хлопцiв та дiвчат. Зв’язанi люди зморено сидiли бiля води, проклинаючи свою долю. Вiддалiк паслася череда корiв та кiз.

– Князю, нас замало… Ми не зможемо перемогти у вiдкритiй битвi таку кiлькiсть татар, – стиха промовив Матяш.

Дмитро бачив, що татар забагато, але вiд вигляду ворогiв на княжича знову накотилася хвиля нестримного гнiву.

– У пекло татар! З нами Бог! Уперед! – вихопивши пiстоль з-за пояса, Вишневецький першим кинувся в атаку. Трохи оддалiк мчали Матяш та Олекса, решта вершникiв розтяглася широкою шеренгою.

Татари помiтили нападникiв, але не змогли пiдготуватись. Бiльша частина чамбулу була пiша, лише близько п’яти десяткiв ординцiв були верхи.

Пролунали пострiли самопалiв, кiлька татар впали з коней, зчинився великий гвалт, кримчаки злiсно заволали, а невiльники, забачивши визволителiв, радiсно закричали. Сполохана худоба з ревiнням кинулась у поле, топчучи татар, що ii пасли.

Дмитро вистрелив у гущавину ворогiв, але не побачив, влучив в когось чи нi. Вже через мить князь врiзався в юрбу кiннотникiв i списом збив одного з коня. Ухилившись вiд шабельного удару, Вишневецький прохромив груди дебелого татарина, напружившись, пiдняв його, як шматок м’яса, над головою i опустив на голову третього вершника. Бусурманин люто заверещав, почувся хрускiт кiсток, спис розламався, ворог упав на землю мертвий. Наляканий кiнь дико заiржав, Дмитро кинув уламок списа i вихопив з пiхов шаблю.

Навкруги вирував лютий бiй, бряжчала зброя, поливаючи чорну землю червоною кров’ю, воiни Вишневецького затято рубали татар. Ординцi, зазнавши втрат, вiдступили, але пiд криками ватажка в срiбнiй кольчузi iз золотим кружалом на грудинi згуртувалися. Пiшi татари ловили неосiдланих коней, вихоплювалися на них i, як чорне вороння, налiтали звiдусiль. Засвистiли темнi стрiли, воiни князя також зазнали втрат…

Дмитро, пробиваючись до татарського ватажка, здолав шаблюкою ще трьох ординцiв. Очiльник чамбулу помiтив Вишневецького i крикнув щось, показуючи на нього лучникам. Князь заледве встиг нахилити голову: над ним пролетiли двi стрiли. Через мить княжий кiнь захрипiв, з його шиi стирчала чорна стрiла, що поцiлила в хребет, кiнськi ноги пiдкосилися. Дмитро в останню мить зiстрибнув з коня, що, завалившись набiк, оскаженiло бив копитами по землi, марно намагаючись встати. Одразу на князя iз занесеним ятаганом налетiв кремезний ординець. Вiдбивши важкий удар, княжич блискавично розсiк йому черево. У цей момент у повiтрi промайнули два аркани, що одночасно кинули ворожi вершники – вони отримали наказ узяти Вишневецького живим. Одна петля затяглася на княжiй шиi, друга – на правiй руцi, ковзка вiд кровi шабля вилетiла з долонi Дмитра. Князь ухопився лiвою рукою за мотузку, що обплела шию, i смикнув щосили, ординець звалився з коня на землю. Другий вершник рвучко потягнув аркан, i Вишневецький розтягся на спинi. Над ним одразу виросла постать залитого кров’ю татарина з розпанаханим черевом, ординець заносив над головою уламок списа.

«Ось i смерть прийшла…» – подумав молодий князь. Раптово гримнули пострiли з рушниць та пiстолiв. Вершник, що тримав Вишневецького на арканi, звалився з коня з простреленою головою. Дмитро почув глухий шум i кiнський тупiт.

Кремезний татарин не встиг завдати смертельного удару – ординцю розсiк чоло незнайомий воiн iз густими чорними вусами.

– Друже, годi спати, уставай до бою, у нас ще купа ворогiв, – промовив незнайомець i посмiхнувся бiлозубо.

Вишневецький миттю пiдвiвся i, розiрвавши аркан, пiдняв iз землi свою шаблю.

На полi бою з’явився чималий загiн нових воiнiв, що люто били бусурманiв. Опинившись мiж двох вогнiв, татари заметушилися, як мухи в павутиннi, i почали тiкати. Проте частина ворогiв ще продовжувала битися. На Дмитра налетiв худий, як чапля, татарин iз кривою шаблею. Князь схрестив з ним зброю i боковим зором побачив, як на бiловусого чубатого вояка накинулося одразу трое татар. «Йому треба пiдмогти», – подумав Вишневецький. Вiдбивши хитрий напад, Дмитро сiкнув ворога по руцi, ординець пiдняв зброю вище i прогавив шабельний випад, який розкраяв йому груди. Князь повернувся до сивого чоловiка i побачив, як немолодий вояк iз неймовiрною швидкiстю вiдбивав i завдавав удари шаблею. Збоку здавалося, наче в руках вояка не одна шабля, а цiлих десять. Один за одним бусурмани лягали пiд ноги сивовусого.

«Добрячий рубака», – подумав Дмитро. Вловивши коня без вершника, вiн сiв у сiдло i погнався за ватажком чамбулу. Той так дременув, що за ним аж курява летiла.

Бранцiв уже звiльнили, чоловiки, похапавши те, що пiд рукою, кинулися добивати рештки татарського чамбулу.

Татарський кiнь був молодий та прудкий. Вишневецький швидко наздоганяв бусурманського ватажка. Незабаром князь наблизився до татарина на вiдстань шабельного удару, але завдати його не встиг. Гуркнув пострiл, i кiнь ворога повалився набiк, придавивши при цьому ногу ординця. Вишневецький зiскочив з коня i занiс вiстря зброi вгору для удару.

– Стривай, воiне! Не вбивай його! – пролунало густим басом.

Дмитро опустив шаблю i оглядiвся. До нього верхи наближалися двое шляхтичiв. Один – немолодий, iз широким чолом та невеличкими чорними вусами, iхав попереду, тримаючи в руцi закривавленого списа. Широкочолий чоловiк був одягнений в чудернацький темно-червоний жупан, розцяцькований срiбляними смужками, через його грудину на лiвий бiк звисали три срiбнi ланцюги. На головi воiна була велика чорна шапка, що височiла, як церковна баня. Другий, червонощокий, в руках тримав довгу аркебузу, над якою курився пороховий дим. Одягнений вiн був у дорогий чорний одяг.

– Хто ви такi, панове? – спитав Вишневецький. – Чому ви звелiли не вбивати цього татарина?

– Ми тебе також хочемо про дещо розпитати, – загув басовито перший. – Ти, я бачу, не простий чоловiк, мабуть, це ви зi своею ватагою атакували татарський чамбул. Це була велика дурiсть: татар було вдесятеро бiльше, ви б усi загинули, якби ми не нагодилися. Тож як тебе звати?

– Так, я вже збагнув, що зробив велику помилку, – вiдказав князь. – Але ви, добродii, так i не вiдповiли на моi питання.

Чоловiк у чудернацькому вбраннi легко зiскочив з коня.

– Слушнi слова. Моi вiтання, лицарю! Я Бернард Претвич – староста Бара, а це мiй ротмiстр – Петро Брага.

– Бернард, мабуть, трохи злиться на тебе, синку, що ти випередив його, – озвався ротмiстр. – Ми за рiчкою з козаками пiдготували засiдку татарам. Аж тут ти на них налетiв, як орел на курiпок! А цього татарина не слiд вбивати, його спершу треба допитати, а тодi отримати за нього добрий викуп.

Вишневецький на цi слова посмiхнувся i промовив:

– Помагай Боже! Я саме iхав до вас, старосто Претвичу. Я Дмитро – старший син князя Вишневецького. Мене направив до вас мiй батько.

– О-хо-хо! – засмiявся Бернард. – Ото я й дивлюся: кого це ти менi нагадуеш? Десять рокiв тому я плiч-о-плiч бився з твоiм батьком пiд Хотином. Ми тодi добре показали туркам, де раки зимують. Ти такий же смiливий, як i твiй батько, але знай: перед тим як кидатися в бiй, треба завжди думати головою. Цiна помилки в бою – смерть. – При цих словах Претвич поправив шапку. – А нащо князь направив тебе до мене?

– Я хочу разом iз вами бити татар! Я чув – ви збираетесь у великий похiд на Крим, – вiдповiв Вишневецький. – Отож батько й порадив менi приеднатися до вас.

– От i гаразд. Для мене буде честю бити бусурман iз таким добрим лицарем, як ти, Дмитре. Проте мiй похiд буде не на Крим, i на жаль, великим його не назвеш. Я заледве зможу зiбрати п’ять сотень кiнних воiнiв.

– А куди ж буде похiд? – здивовано мовив княжич.

– Це поки що секрет, – Претвич хитро пiдморгнув. – Я скажу все тодi, коли ми вирушимо. Можу сказати лише одне: вiн буде проти бусурман.

– А нащо тодi казати, що похiд буде на Крим?

– Ти ще слабко тямиш у вiйськовiй справi, княже. Це така вiйськова хитрiсть, щоб заскочити ворога зненацька. Ти ж бачив на власнi очi, як розгубилися татари, коли ти на них налетiв. Якби в тебе було втрое бiльше воякiв, то татари зовсiм би драпонули, а так вони побачили, що вас мало, i контратакували.

Розмову перервав татарський ватажок, що прийшов до тями, i заволав, намагаючись вивiльнити ногу з-пiд коня.

– Шайтан! О, Аллах! Не рiжте мене, гяури! – ламаною украiнською заблагав ординець. – За мене пришлють багато кiп золотих…

– Менi не треба твого золота, засунь його собi в пельку! – озвався Вишневецький, i очi його блиснули люттю.

– Княже! Слава Богу, ти живий! – вигукнув Матяш, пiд’iхавши верхи разом iз трьома незнайомими вояками. Його лiва рука була перев’язана бiлим полотном, просякнутим кров’ю.

– Я живий-здоровий, Матяше, – озвався Дмитро. – Це – Бернард Претвич, вiн дуже вдало нагодився до нас.

– Вiтаю великого воiна, – нахилив голову Матяш, звертаючись до старости Бара. – Еге ж, князю, я вже було прощався iз життям, коли татари напосiли на нас з усiх бокiв. У нас вбито п’ятеро людей, ще дев’ятеро пораненi.

– Максиме, а якi втрати у нас? – спитав Бернард у свого вояка.

– Пане старосто, у нас лише трое вбитих i шiсть поранених.

– Вiчна слава героям! Хай Господь пробачить воiнам iхнi грiхи, – Претвич повiльно перехрестився, всi наслiдували його приклад.

– Мо’, вiдмiтимо славну перемогу? – докинув Петро Брага. – А то я вже так зголоднiв, що аж жаби у черевi квакають.

Пропозицiя ротмiстра всiм припала до смаку. Татарина звiльнили з-пiд коня i зв’язали. Всього в живих, окрiм ватажка чамбулу, залишилося лише трое татар. Було вбито близько двохсот ординцiв, решта втекла в поле. Дмитра Вишневецького та Бернарда Претвича воiни та звiльненi бранцi зустрiли, як героiв, вигуками: «Слава!» Худобу, що розбiглася по полю, вершники вже збили докупи. Частина чоловiкiв взялися забивати худобу на м’ясо, щоб приготувати великий обiд на всiх.

Оскiльки до цього треба було чекати ще цiлу годину, вирiшили допитати полонених татар. Ротмiстр Брага був за тлумача, бiля татар зiбралася чимала купа старших воiнiв. Вишневецький помiтив мiж ними бiлозубого чоловiка, що врятував його. Побачив княжич i сивовусого, що вiртуозно бився на шаблi.

– Хто ти такий? – спитав Петро татарського ватажка.

– Я бек Саадет – родич великого хана Девлет Герая. Моя рiдна сестра – ханська дружина, – гордовито вiдповiв ординець.

Воiни переглянулись, Олекса здивовано докинув:

– Тю! А я думав, у кримського хана в гаремi – лише нашi дiвчата…

– Закрий рота… – Матяш штурхнув кулаком молодика у бiк.

– Саадете, це твоi люди спалили на Волинi Загороддя? – спитав Вишневецький, стиснувши кулаки так, що аж затрiщали суглоби.

– Про Загороддя я нiчого не знаю, – мовив татарин. – Коли я виходив iз Перекопу, за день до нас на лови вийшов чамбул Мергена. Можливо, вiн побував на Волинi…

Претвич при згадцi цього iменi насупив брови. Люди загомонiли. Мерген мав лиху славу кровожерливого людолова, що вбив не один десяток украiнцiв. Саадет побачив, що люди навкруги перешiптуються, i подумав, що вони обговорюють, у який спосiб його найкраще вбити.

– Не вбивайте мене! Я дуже багатий, за мене заплатять великий викуп! – наголосив родовитий ординець.

– Якщо ти такий багатий – якого бiса поперся на Вкраiну? – обурився Дмитро.

– Та… менi нудно стало, вирiшив трохи розважитись, – крутнув плечима бек.

– Це для тебе розвага? Падлюка!! – вiд гнiву в княжича перехопило подих. – Для тебе розвага – палити нашi села? Розвага – вбивати наших дiтей та жiнок? Зараз ти, падло, порозважаешся! – розлючено докинув Вишневецький i вихопив з пiхов шаблю. – Михайле, дай-но менi свою шаблю i розв’яжи руки татарину.

Люди загомонiли. Матяш збагнув, що задумав Дмитро.

– Княже, не треба цього робити… – стурбовано сказав воiн.

Вишневецький пропустив слова Матяша повз вуха. Його очi палали гнiвом, вiн пильно втупився в Саадета. Той встав iз землi, розминаючи звiльненi руки. Обличчя бека було, мов дерев’яна маска – жодне почуття не читалося на ньому…

– Я, Дмитро Вишневецький, викликаю тебе на герць! Якщо переможеш – отримаеш волю, – промовивши цi слова, князь жбурнув пiд ноги татарина шаблю.

– Треба зупинити цей бiй, – стиха сказав ротмiстр, звертаючись до Претвича.

– Його уже не зупинити… На все воля Божа… – вiдповiв староста.

Чоловiки миттю розiйшлися. Навколо двох бiйцiв утворилося широке коло. На пласкому обличчi Саадета зазмiiлася пiдступна посмiшка. Вiн повiльно нахилився до шаблi, узяв ii за рукiв’я i тiеi ж митi, розiгнувшись, як пружина, стрiмко зробив крок до Вишневецького. Дмитро теж зробив швидкий рух назустрiч ворогу. Шаблi схрестились, висiкаючи iскри у жорстокому обопiльному ударi. Саадет зробив невловний крок улiво, його клинок звився вгору хижим звiром з намiром розколоти череп. За частку секунди до смертельного удару Дмитро вiдбив вороже лезо i вдарив у вiдповiдь, цiлячись у тулуб ординця. Саадет, як ящiрка, ухилився вiд шаблi i сiконув по ногах князя. Вишневецький встиг вiдскочити назад. Татарин став заходити правобiч, вiстря його шаблi вимальовувало чудернацькi фiгури.

Воiни почали криками пiдтримувати Дмитра, бiй iм подобався, бо в чесному поединку зустрiлися два майстерних фехтувальники. Сивий козак iз силою провiв пальцями по вусах. Вiн хвилювався за Вишневецького, адже найменша помилка могла призвести до смертi князя вiд руки меткого i сильного ворога…

Саадет, зробивши кiлька оманливих випадiв, прудко кинувся в атаку з цiлою серiею рублячих ударiв. Дмитро почав вiдступати, заледве встигаючи вiдбивати шабельнi наскоки. Помiтивши шпарину в захистi ординця, князь спрямував туди шабельне лезо. Гнучкий, як верба, бек знову ухилився вiд удару i водночас зробив новий випад. Вишневецький вiдбив потужний удар i знову вдарив, цiлячись в шию ворога. Саадет неймовiрним рухом вивiв шию з-пiд леза. Але Дмитро вже цього чекав: шабля стрiмко повернулася назад, гостре лезо рубонуло по шиi, татарська голова злетiла з плечей! Останнiм порухом ворожа шабля дряпонула кисть Вишневецького. Ординське тiло, як мiшок, упало на траву, з тулуба забив струмiнь яскраво-червоноi кровi. Глядачi переможно закричали, всi кинулися вiтати князя з перемогою…

– Заждiть, добрi люди! Я ще не закiнчив справу! – вигукнув княжич. – Нехай полоненi татари вiзьмуть голову свого ватажка, вiдвезуть ii до Криму та розкажуть, що буде з тими, хто нападе на нашу землю!

Воiни схвальними вигуками пiдтримали Вишневецького. Бернард Претвич, мiцно стиснувши руку молодого князя, промовив:

– Твоi батьки, Дмитре, можуть пишатися своiм сином… У цей час пролунали вигуки кухарiв, що звали воiнство на обiд. Чоловiки, обговорюючи виграну битву та двобiй, почали розходитися. Вишневецький затримався, щоб витерти шаблю вiд ворожоi кровi.

– Який файний герць… Давно такого не бачив, – пролунав зблизька голос, що здався Дмитровi знайомим.

Княжич повернувся до того, хто це сказав, i побачив чорновусого парубка, приблизно свого однолiтка, широкоплечого, з округлим лицем, iз свiтло-брунатними очима. На частково поголенiй головi незнайомця видiлялася пишна чуприна.

– Ти врятував менi життя в бою. Як тобi вiддячити, чоловiче? – спитав Вишневецький, пiдходячи до чорновусого.

– Менi нiчого не треба. Я радий, що став у нагодi хороброму вояковi. Ти врубався в орду, як справжнiй козак, – чорновусий широко посмiхнувся, оголивши бiлi зуби. – От лише хотiв спитати, ти справдi князь чи це твое прiзвисько?

– Справдi, мiй батько – князь Вишневецький, – усмiхнувся Дмитро.

– То як вас називати – ясновельможний князь?

– Називай мене просто Дмитром. На полi бою та й перед Богом ми всi рiвнi, – княжич простягнув руку чорновусому. Той мiцно потис простягнуту долоню.

– Добре, Дмитре, – ляснув його по спинi чорновусий. – А мене звати Андрiем, а козаки дали менi прiзвисько Скалозуб. Я у ватазi отамана Якима Бiловуса. Два днi тому ми приедналися до загону Претвича, аби разом пошарпати татар.

– Я багато чув про козакiв, – сказав Вишневецький. – Я радий познайомитися з одним iз них.

– А що саме ти чув?

– Та… Рiзне люди кажуть… – стримано вiдповiв князь. – Однi теревенять, що козаки – це просто днiпровськi мисливцi та рибалки. Іншi – що це вiльнi торговцi. Третi кажуть, що козаки живуть вiйськовими набiгами на бусурманiв. А деякi подейкують, буцiмто козаки – це розбiйники, харцизяки…

– Хо-хо! – засмiявся Скалозуб. – Про нас i справдi багато говорять. Можу сказати, що е всього потрошку. Але останне – брехня! Козаки – не розбiйники, ми переважно живемо з того, що вполюемо чи наловимо в рiчках, – оте й продаемо. А на бусурманiв ми завжди готовi пiдняти зброю. Трапляються й лихi люди, отих козаки звуть харцизами. Харцизи розбишакують на дорогах, ловлять людей та продають ординцям у рабство. Часто цi харцизи себе називають козаками. То мерзеннi злодюги, вони паплюжать це ймення…

– Агов, iдiть iсти! – погукав Брага, стоячи бiля великого багаття, на якому смажилося цiле теля.

Через хвилину Дмитро з Андрiем уже наминали смаженину бiля вогнища. Пiд час обiду Бернард урочисто привiтав князя iз перемогою над ворогом та познайомив зi своiми воiнами i козаками, зокрема з отаманом Бiловусом. Яким Бiловус був уже досить старий, його чуб та довгi вуса були бiлi мов снiг. Його зморшкувате кругле лице свiтилося розумом, i пильний погляд блакитних очей пронизував наскрiзь. Попри свiй вiк, козацький отаман мав сильнi жилавi руки i майстерно володiв холодною зброею. У лiвому вусi отамана гойдалася велика срiбна сережка у виглядi пiвмiсяця…

Пiсля обiду Вишневецький знов почав допитуватися в Бернарда про майбутнiй похiд.

– Скажiть, пане старосто, коли ж ми вирушимо у великий похiд?

– Ох, Дмитре, бачу, щойно з полум’я вийшов i вже знову хочеш у вогонь? – вiдказав Претвич. – Щось дуже лихе, мабуть, бусурмани тобi заподiяли?

– Так, – стиха мовив князь. – Татари вбили мою кохану.

– Спiвчуваю твоему горю, княже, – повiльно мовив Претвич. – Тож хочеш помститися за неi?

– Не тiльки за неi! – гаряче вiдповiв Дмитро. – Я хочу помститися бусурманам за всiх невинних людей, що iх вони згубили. Я хочу, щоб татарам було заказано нападати на Вкраiну…

– Боже дiло ти задумав, княже. Але здiйснити його… Ох, це дуже важко… – Бернард зiтхнув. – Я скажу тобi, куди плануемо похiд. На Очакiв – турецьку фортецю, бiля гирла Бугу. Там розташований невiльницький ринок, де татари продають у рабство полонених украiнцiв. Я саме готувався до очакiвського походу, коли розвiдка сповiстила мене, що татари зайшли на Подiлля. Я зiбрав бiльше сотнi кiнних воiнiв i хотiв ударити по бусурманах ще до того, як вони поплюндрують край. Але не встиг…

– А про яку розвiдку ви кажете? – спитав Вишневецький. – Невже у вас е розвiдники в самому ханствi?

– Нi, на жаль, у Криму оповiсникiв я не маю. Моi оповiсники перебувають бiля кордонiв Барського староства. Як тiльки вони забачать, що пересуваються загони ординцiв, то сповiщають мене вогнем чи гiнцем. Я одразу зi своiми воiнами iду назустрiч татарам, щоб перехопити iх бiля кордону i не дати палити села.

– Гарно придумано! – захоплено мовив молодий князь. – А ви не думали, як назавше зупинити татарськi напади?

– Та думав… Правда, щось нiчого путнього не вигадав… – зiтхнув Претвич. – Якби польський король замiсть того, щоби вiдсилати щороку кримському хановi данину в п’ятнадцять тисяч золотих дукатiв, та найняв би велике вiйсько й погромив орду, може, напади й припинилися б. Але до ляхiв та литвинiв татари зрiдка доходять, i королю простiше платити iм грошi, анiж обороняти украiнськi землi.

– Це чималi грошi – п’ятнадцять тисяч золотих, – сказав Дмитро. – Якби ляхи не платили данину бусурманам рокiв десять, то за цi грошi можна було побудувати кам’яну фортецю бiля Криму! Вона б i стала перепоною на шляху орди до Вкраiни…

– Ти не перший, кому спала на думку така iдея, – посмiхнувся Бернард. – Близько двадцяти рокiв тому, славний лицар – Остафiй Дашкевич – пропонував на сеймi збудувати фортецю на днiпровському островi для вiдсiчi татарам. Але нiхто цю iдею не пiдтримав…

Розмову перервав Петро Брага, що пiдiйшов до кострища i спитав:

– Пане старосто! Частина звiльнених бранцiв хоче пристати до нашого вiйська. Що iм сказати?

– Що думаеш з цього приводу, князю? – Претвич обернувся до Вишневецького.

– Це гарна новина! Я взяв би нових воiнiв у свiй загiн, озброiв iх трофейною зброею, та й коней вiд татар чимало залишилося…

– Добре, хай так i буде, – мовив староста. – Завтра вирушаемо до Бара. Звiльнених людей я поселю на околицi мiста. Дам iм худобу та грошi з трофеiв. Ну, а хто захоче, може йти куди заманеться.

– А коли ж на Очакiв? – допитувався Дмитро.

– Який же ти нетерплячий, князю, – усмiхнувся Бернард. – Треба буде трохи зачекати в Барi. До нас пiдiйдуть ще кiлька козацьких загонiв, тодi й виступимо.

– Спасибi за гарну звiстку. Пiду знайомитися з новими воiнами…

Приеднатися до корогви Вишневецького зголосилися бiльше двох десяткiв чоловiк. Дмитро поговорив з кожним, майже всi прагнули помститися ординцям за смерть своiх близьких. Усi новобранцi отримали зброю та коней. Матяшу, як найбiльш досвiдченому воiновi, Дмитро доручив навчити молодикiв вправлятися зi зброею.

Пiсля вечерi думки Вишневецького знову навернулися до загиблоi Роксани. Молодому князю стало нестерпно боляче на душi… Вiн захотiв побути на самотi.

Вийшовши за межi табору, Дмитро попростував до невеликого байраку, над яким височiли кряжистi дуби. Дiйшовши до першого дерева, князь почув ледь вловний свист, ото коли гостра шабля пiд час удару розтинае повiтря… Вишневецький насторожився, поклав долоню на рукiв’я зброi i пiдiйшов ближче. На днi яру була маленька галявина, у центрi якоi стояв Яким Бiловус, тримаючи в руках оголену шаблю. Козацький отаман робив шаблею повiльнi рухи, як риба плавниками у водi. А то зненацька шабля в його руках перетворювалася на блискавку, що зi свистом розтинае повiтря. Вишневецький пiдiйшов ще на крок, пiд його ногами хруснула суха гiлка. Яким повернув голову i пильно придивився.

– Це ти, князю? Сумуеш за милою?

– Звiдки ти дiзнався? – розгубився Вишневецький.

– Це написано на твоему обличчi, князю, – щиро вiдповiв Бiловус.

– Можеш називати мене Дмитром, – Вишневецький спустився по схилу на галявину. – Що ти робив, козаче?

– Я згадував те, чого вчив мене Василь Заруба, вiд якого я перейняв мистецтво шабельного бою.

– Я бачив, як ти вправно бився з татарвою, – сказав Дмитро. – Ти чудовий майстер…

– Та й ти не гiрший за мене, Дмитре, – посмiхнувся Яким. – Ти вбив Саадета коронним ударом Заруби. Ти знав його?

– Нi, не знав… – здивувався Вишневецький. – Я перейняв володiння шаблею вiд свого батька та вiд нiмецького майстра Альберта Баварського. А той удар сам вихопився в мене пiд час бою… А чи живий цей Василь Заруба?

– Нема вже славного козака Заруби, – зiтхнув Яким. – Пiдлим обманом ординцi взяли Василя в полон. У полонi йому запропонував вийти на герць мурза Арслан, обiцяючи за перемогу волю. Арслан – найвправнiший татарський воiн, нема рiвного йому в бою на шаблях. Ото вiн i вбив Зарубу. Проте Василь був перший, кому вдалося поранити мурзу…

– То Заруба – не перший козак, котрий виходив на бiй проти Арслана?

– Арслан серед бранцiв, що iх приганяють татари до Криму, шукае майстрiв шабельного бою i пропонуе стати з ним на прю. А тому, хто переможе його, обiцяе волю…

– І багатьох уже вбив цей Арслан?

– Не знаю, скiльки, та люди подейкують, що вже далеко за сотню… – мовив Бiловус. – До речi, той татарин, що ти його вбив, був учнем Арслана.

– Я би охоче помiрявся силою з цим мурзою! – Дмитро вiдчув, як у душi закипае лють.

– На все – воля Божа… – зiтхнув Бiловус, ховаючи у пiхви шаблю. – Може, ще й зустрiнеш. Ходiмо, князю, до табору, поки нас ще не почали шукати.




Роздiл ІV

Очакiвський похiд


Буйний вiтер гуляв помiж степових трав, що сягали дорослiй людинi по груди. Сонце почало хилитися до обрiю, осяваючи широку долину, яку зусiбiч охоплювали глибокi байраки, густо порослi лiсом. У центрi долини виднiлося невеличке озерце, зеленавi хвильки котрого виблискували золотаво вiд сонячного промiння. У долину поволi заходив чималий загiн кiнних воiнiв. На розлогий пагорб, що височiв над озером, виiхали Вишневецький з Претвичем, щоби оглянути мiсцевiсть.

– Гарне мiсце для ночiвлi, – зауважив Дмитро. – Є вода i дрова.

– Так, дуже непогано, – погодився Бернард. – Проте треба бути насторожi. Ми вже перетнули межу татарських володiнь, i бусурмани можуть напасти на нас будь-якоi митi.

– Я чув, ви вже не раз ходили на Очакiв, – згадав князь. – Розкажiть про цей похiд…

– Так, це було три роки тому, – погладив бороду староста. – Ми тодi добре покозакували. У походi, крiм мене, був черкаський староста Андрiй Пронський та князь Федiр Сангушко. Всього ми зiбрали близько тисячi воiнiв. Очакiв захопили з боем, звiльнили християнських невiльникiв. На жаль, взяти стару цитадель не вдалося. Цю фортецю збудували ще литвини – за часiв великого князя Вiтовта. Згодом ii вiдвоювали татари, а в ординцiв вiдiбрали турки.

– І що – очакiвська фортеця така неприступна? – зацiкавився Вишневецький.

– Неприступних замкiв немае, – вiдповiв Бернард. – Те, що збудовано людськими руками, люди можуть зруйнувати. Хоч турки добре укрiпили стару цитадель, проте бiльше двадцяти рокiв тому Очакiв захопив Остафiй Дашкевич i вщент зруйнував замок.

– Отакоi! Цей Очакiв уже кiлька разiв брали, а турки, виходить, його знову вiдбудовують? Нащо iм такий клопiт?

– У цьому мiстi е невiльницький ринок, що приносить чималi прибутки туркам. Тому вони так i тримаються за нього. – Претвич торкнув рукою нагрудний ланцюг. – У часи Дашкевича Очакiв брав Яким Бiловус. Ото його треба розпитати…

Барського старосту перебив стривожений вигук:

– Татари!!

Вiйсько захвилювалося, як море перед бурею. На пагорб вихопився Петро Брага.

– Бернарде! Нашi розвiдники виявили татарський загiн десь у шiстсот шабель. Вони – за пiвгодини iзди вiд нас. Як будемо дiяти?

Претвич провiв долонею по вусах i скосив очi на молодого князя.

– Скажи, Дмитре, що ти думаеш? Як краще розбити бусурманiв?

Вишневецький уже вiдкрив було рота, щоби сказати: слiд ударити всiма силами, але, згадавши, як нерозсудливо вiн вступив у першу сутичку з татарами, вирiшив спершу добре обмiзкувати. Князь пильно окинув очима навколишню долину.

– Треба, аби орда прийшла в цю долину. Тодi ми легко ii розiб’емо, вдаривши з рiзних бокiв.

– Добра думка, Дмитре, – очi Бернарда заблищали. – А як краще заманити iх сюди?

– Гадаю, нехай менша частина вiйська з’явиться перед татарами i пiсля короткоi сутички почне тiкати в цю долину. Коли нашi воiни добiжать до озера, на ординцiв налетять козаки, що до того будуть ховатися в байраках…

– Ти просто читаеш моi думки! – з усмiшкою промовив Претвич. – Бачу, з тебе, князю, вийде справжнiй гетьман. Ще додам: нам необхiдно, щоб нiхто з татар не вирвався з оточення, бо тодi очакiвський гарнiзон буде насторожi, i турки можуть запросити пiдкрiплення.

Незабаром вiйсько роздiлили на три частини. Сто козакiв на чолi з Вишневецьким на баских конях мали заманити ординцiв у пастку. Решта воякiв сховалися в лiсистих ярах обабiч степовоi долини.

Дмитро ледь стримував гарячого коня, що рвався учвал. Удалинi почала з’являтися курна хмара, що повзла степом, мов велетенський слимак. То був татарський чамбул. Вiд появи ворога кров закипiла в жилах княжича. Дмитро стис рукiв’я шаблi так сильно, що побiлiли пальцi. В його головi була лише одна думка: треба знищити нелюдiв прямо зараз!

– Он повзе кримське стерво… В нашу землю за новими рабами… – пролунав схвильований голос. – Як же менi кортить вiдправити бусурманiв у пекло!

Дмитро скосив погляд, пiд’iхав Андрiй Скалозуб, його очi палали люттю.

– То що, князю? Задамо iм перцю?

Вишневецькому дуже кортiло вiдповiсти схвально, однак вiн пересилив себе.

– Андрiю, дотримуемося плану. Як тiльки вони пiдiйдуть ближче – дамо по них залп, щоб роздратувати, а тодi поiдемо в долину, де й вирубаемо iх упень…

Чорна хмара наближалася. Вже стало добре видно татарських верхiвцiв, що спокiйно iхали, почуваючись безпечно на своiй територii. Отож, як грiм серед ясного неба, для них пролунали пострiли. З десяток ординцiв упали з коней. З низьких пагорбiв, люто волаючи, виiхали козаки.

– Гей, татари! Хто хоче першим поцiлувати козацьку сраку – стрибайте за нами!

Розлючений чамбул навскач понiсся за ними, вже святкуючи перемогу над нечисленним загоном. Козаки прямували долиною до озера. Ординцi з гиканням не вiдставали вiд них. За першими стрiлами залунали пострiли самопалiв. На чамбул накотилися новi козацькi загони.

– Стiй! Уперед на орду! – громовим голосом закричав Вишневецький. Розвернувши коня, вiн пiшов у атаку, його маневр повторила вся сотня. Бусурмани, одночасно атакованi з усiх бокiв, були зiм’ятi й розбитi за лiченi хвилини. Шабля князя лютувала серед ворогiв, вражаючи iх, мов блискавка. Дмитро збився з лiку, рубаючи ординцiв. Поряд iз ним сiкли татар Скалозуб та Матяш.

Перемога була повна. Лише кiльком десяткам ворогiв удалося вислизнути крiзь козацькi лави та втекти на пiвдень. За ними була вислана погоня. Через годину вона повернулася до табору. Татар на прудконогих конях догнати не вдалося. Проте влучним пострiлом був убитий ватажок чамбулу, а серед його речей був знайдений пергамент з печаткою Османськоi iмперii.

Турецький сувiй узяв до рук Претвич. Пробiгши очима рядки, староста з гнiвом зiм’яв його.

– Як добре, що ми розгромили цю наволоч! – сказав Бернард.

– Що там написано? – нетерпляче спитав молодий князь.

– Тут сказано, що якийсь паша Хусейн прибув до Очакова з трьома галерами. Вiн наказуе татарам доставити йому сотню хлопчакiв вiком вiд восьми до тринадцяти рокiв, щоби зробити з них яничарiв.

– Щось я не второпаю, – насупив брови Дмитро. – Як це – зробити з них яничарiв? Хiба яничарське вiйсько набирають не з туркiв?

– Ти помиляешся, князю. Яничари – це не турки, – Претвич сплюнув на землю. – Турецькi iроди творять жахливий злочин. Це у стократ гiрше за торгiвлю людьми. Уяви собi: вони захоплюють у полон малих хлопцiв i виховують iх так, щоб вони забули свою рiдну землю, свою мову. Коротше, навертають iх у магометанську вiру i роблять з них кровожерливих воiнiв-яничарiв, готових убити власну матiр.

– Господи! – вражено мовив Вишневецький. – Але ж це наймерзеннiша пiдлiсть, яку лише можна уявити! Клятi турки отаким робом створюють зрадникiв з нашого люду… Я помщуся iм за це! Присягаюся Святою Трiйцею!

Князь нервово вийняв з пiхов шаблю, тодi знову вклав ii назад. Барський староста закликав отамана Якима Бiловуса. Старий козак з’явився через деякий час разом зi Скалозубом. Його сорочка була заплямована вражою кров’ю.

– Браго, неси сюди медовуху! – вигукнув Бернард. – Треба вiдсвяткувати з хоробрими козаками перемогу над татарвою.

Ротмiстр, з’явившись на погук, поставив на колоду важкий глек iз напоем i почав розставляти склянки з товстого зеленого скла. Очi його збуджено блищали.

– Вибачай, старосто, я в походi пити мед не буду, – поважно промовив Бiловус. – Та й вам не раджу: пiдхмелений козак – легка здобич для нехристiв.

Андрiй, що вже простяг був руку до чарки, пiсля слiв отамана поставив ii назад, з сумом подивився на глек i зiтхнув.

– Я також не буду пити, – сказав Дмитро. – Вип’емо тодi, коли вiзьмемо Очакiв.

– Ну, а ми з Петром пригубимо по пiвчарки, – вiдказав Бернард.

Тишу перервав Вишневецький.

– Отамане Бiловусе, розкажiть-но нам, як ви з Дашкевичем Очакiв брали?

Старий козарлюга заплющив очi i провiв долонею по сивому чубу.

– Давно те було – рокiв iз двадцять п’ять тому… Але я добре пам’ятаю гетьмана Дашкевича. То був славний воiн, вiн зiбрав пiд своiми корогвами чотири тисячi козакiв. Усiх подiлив на сотнi. – Якимовi очi палали внутрiшнiм вогнем. – Я тодi був сотником у цьому вiйську, ми добре бусурманам давали жару…

– А куди ж подiлося таке велике козацьке вiйсько? – перебив розповiдь князь.

– Дашкевич саме занедужав i вже перестав водити походи. От частина козакiв i розбiглася. А коли гетьман помер, вiйсько вiдтодi роздiлилось на окремi ватаги. Тож вони i донинi ведуть здобичництво за Днiпровими порогами…

– Але ж як саме Остафiй Дашкевич здобув Очакiв? – Претвич повернув розмову в колишне русло. – Нас цiкавлять подробицi.

– Авжеж, – отаман пiдкрутив свого вуса. – Усьому вiйську вдалося пiдiйти до Очакова непомiтно для ворогiв. Ми з ходу атакували мiськi мури за годину до свiтанку. Турки нас не чекали i тому не змогли дати вiдсiч. Проте яничарiв, що сидiли у старiй фортецi, заскочити зненацька не вдалося. В очакiвськiй фортецi, окрiм яничарiв, було ще пiвтисячi невiльникiв – турки iх планували послати в Царгород i чекали кораблi-каторги. Наш отаман вирiшив звiльнити бранцiв за будь-яку цiну. Ми тодi наготували багато довгих драбин. Дашкевич розмiстив навколо замку всiх козакiв, що мали самопали, i наказав лупити по турках без упину. Пiд захистом куль ми по драбинах вдерлися на мури й захопили фортецю.

– Дякую за цiкаву розповiдь, Якиме, – мовив князь. – Що думае товариство? Може, нам вдасться захопити очакiвський замок так, як це зробив Дашкевич?

– Три роки тому ми також гадали, що фортецю можна захопити наскоком, – усмiхнувся Петро. – Але турки вiдтодi зробили певнi висновки.

– Атож. Турки пiсля походу Дашкевича укрiпили фортецю: наростили мури, прокопали навколо стiн рiв, поставили великi гармати, – вiв далi Бернард. – Ось тому пiд час першого походу нам довелося спасувати.

– Ну гаразд, придумаемо щось на мiсцi, як узяти оту очакiвську цитадель, – вирiк Вишневецький.

Пiсля цього почалися спогади про минулi битви з татарами. Увесь вечiр Дмитро уважно слухав розповiдi досвiдчених воiнiв. Але його переслiдували думки про велике козацьке вiйсько, яке iснувало в недалекому минулому.

«Ех, якби менi мати таке вiйсько… – думав про себе Вишневецький. – Татар можна було б тодi у рiг зiгнути. Як вiдновити колишне вiйсько Остафiя Дашкевича? Як об’еднати розрiзненi козацькi ватаги?»

З цими думками князь заснув неспокiйним сном.


* * *

Великi зелено-синi хвилi з гуркотом накочувалися на кам’янистий берег, серед якого блищали плями жовтого пiску. Бiлоснiжнi чайки пронизливо верещали, шугаючи над морськими хвилями в пошуках поживи. Хоч Вишневецький уперше бачив Чорне море, його погляд був прикутий до Очакова. Невеличке мiстечко мало форму неправильного трикутника i велетенським зубом випиналося у вiдкрите море. З боку сушi Очакiв був оточений суцiльним кам’яним муром. У центрi була розташована велика дерев’яна брама, з двох бокiв захищена невеликими круглими баштами. Брама була зачинена, на ii стулках блищали залiзнi пасмуги. На узбережжi височiла похмура фортеця з темного камiння. На мiських стiнах походжала озброена сторожа, турки були одягненi в розцяцькований одяг, на головах – високi тюрбани. Серед них видiлявся бiлошкiрий воiн у велетенськiй шапцi, ззаду якоi телiпався на вiтру довгий шмат блискучоi матерii.

– Оно яничарська свиня, – крiзь зуби промовив Андрiй, звертаючись до Дмитра.

Князь вiдчув у голосi Скалозуба хвилювання та лють i вiдiгнув гiлку куща, щоб краще бачити яничара.

– Князю, мабуть, нам слiд повернутися до табору, – стурбовано прошепотiв Матяш. – Ми надто близько пiдiйшли до туркiв – нас можуть помiтити…

– Ну гаразд, iдемо, я вже побачив усе, що хотiв…

Трое чоловiкiв, обережно скрадаючись, спустилися в глибокий яр, де були захованi конi, й через годину повернулися в табiр, схований всерединi байраку.

– Вас усюди шукають! – здалеку почувся голос Браги. – Претвич зiбрав вiйськову раду, iдiть швидше!

Князь iз супутниками прудко наблизились до широкого кола, де вже сидiв Бернард, отаман Бiловус i найбiльш досвiдченi воiни. Рада зiбралася, щоб вирiшити, як краще взяти Очакiв.

Дмитро одразу розповiв про результати iхньоi розвiдки навколо мiста.

– Дякую, князю, за важливу iнформацiю, – роздумливо мовив Претвич. – Моi гiршi сподiвання пiдтвердилися. Бусурмани знають, що поряд перебувають козаки, i тому укрiпили очакiвську браму та добре пильнують стiни. Що порадить товариство, як нам лiпше воювати?

– А давайте-но спробуемо виманити туркiв з мiста тим же чином, як ото татар у долину, – запропонував Вишневецький. – Скажiмо, невеликий загiн козакiв скаче до Очакова, роздражнить яничарiв, вони вiдчинять ворота, поженуться за козаками, i тодi ми атакуемо усiма силами й на турецьких плечах ускочимо в мiсто.

– Це непоганий план, – сказав Яким Бiловус. – Однак турки на нього не купляться, бо попередженi розбитими татарами i знають, що в околицi вештаеться багато козакiв. Треба придумати щось хитрiше.

– Треба, щоб гаспиди самi вiдчинили перед нами браму Очакова, як ото троянцi перед греками, – докинув кiлька слiв Брага.

– Ха-ха! – засмiявся Бернард. – Турки не дурнi, щоб вiдчинити ворота перед троянським конем!

– Тодi треба зробити так, щоб османи вважали, що вiдкривають прохiд для своiх, – наголосив князь. – Може, частину воякiв перевдягти в татарський одяг? Ми пiд’iдемо до брами, турки подумають, що то своi, i вiдчинять ii.

– Османи, перед тим як вiдчинити ворота, розпитають приiжджих та добре роздивляться iх. І те, що перед ними козаки, а не татари, вони швидко збагнуть, – вiдказав Претвич. – Проте думка непогана, тiльки ii треба вдосконалити. – Очi старого военачальника запалали вогнем. – Я сам перевдягнуся в турецьке вбрання i вдаватиму з себе багатого турецького купця, що найняв для охорони татарський чамбул. Мовляв, на мене дорогою напали козаки i женуться за нами. Я з невеликим загоном пiд’iду до ворiт, прокричу цю вигадку вартовим. І саме тут на обрii з’являться нашi. Яничари вiдкриють браму, ми захопимо ii i будемо тримати до пiдходу козакiв.

– Добрий план, батьку Претвичу! – похвалив Бiловус. – Сам Дашкевич хитрiшого не придумав би…

– Я лише додумав iдею Вишневецького, – промовив староста.

– Хочу бути в першому загонi разом iз вами! – зажадав молодий князь.

– Я цiную твою хоробрiсть, Дмитре. Але поглянь на себе: на турка чи татарина ти зовсiм несхожий, – вiдказав Бернард. – Ось пан ротмiстр, як одягне тюрбан, то наче вроджений турчин. А на тобi, княже, тюрбан буде сидiти, як на коровi сiдло. Ти з Бiловусом будеш керувати козаками, якi буцiмто переслiдують турецьких купцiв.

Обговоривши деякi деталi, було вирiшено здiйснити атаку Очакова прямо сьогоднi. Претвич та ротмiстр Брага перевдяглися у трофейне турецьке вбрання i стали дуже схожi на багатих османiв. Бернард особисто вiдiбрав двадцятеро чорнявих засмаглих козакiв, схожих на татар, вони перебралися в татарське вбрання, перетворившись на «ординцiв».

Через годину Вишневецький напружено стежив, як Претвич та Брага в подобi турецьких купцiв прискакали пiд стiни Очакова i почали перегукуватися з вартовими доброю турецькою мовою. «Пора», – подумав князь. Вийнявши з-за пояса пiстоля, вiн вистрелив у повiтря. Це був знак: козаки, що причаiлися в ярах та рiчковiй долинi, вскочили у сiдла й кинулися до мiста з криками, розмахуючи зброею. Бернард щось закричав вартовим, вдаючи страшенний переляк, i замахав руками як навiжений. Головний охоронець на брамi вiддав команду, i ворота зi скрипом швидко вiдчинилися, пропускаючи всередину загiн Претвича. Брама знову зарипiла, але зачинити ii османам уже не вдалося. Козаки всерединi напали на сторожу, пролунали пострiли, почулися передсмертнi зойки i брязкiт холодноi зброi.

Вишневецький у трiйцi перших досяг очакiвських ворiт. Одразу перед його очима промайнуло мертве тiло Петра Браги, з його шиi стирчала стрiла. З прибрамних башт лунали пострiли та сипалися стрiли. Турки вiдчайдушно билися на стiнах та бiля ворiт. На Бернарда, що стояв коло лiвого краю брами, насiло одразу двое османiв. Поряд з князем впав з коня козак, в його широкiй спинi застрягла довга стрiла. Витягши пiстоля, Дмитро поцiлив кулею лучника, що саме прилаштував стрiлу до лука. Турок, захлинаючись кров’ю, полетiв головою вниз. Але князь цього вже не бачив. Пiд’iхавши до Бернарда, вiн вправним ударом розкраяв голову османському воiну, другого турка через пару хвилин зарубав Претвич. Ще за мить у ворота ураганом залетiло козацьке вiйсько. Вартовий загiн туркiв був швидко розбитий, обидвi башти захопленi. Козаки ватагами розтiкалися по мiсту, рубаючи озброених османiв i татар.

Коли стався напад, на невiльницькому ринку татари саме продавали невiльникiв. Заплаканих дiвчат татари змушували роздягатися перед опецькуватими турецькими купцями, тi цмакали язиками i завзято торгувалися. Чоловiкiв тримали в мiцних кайданах, османи iх купляли як веслувальникiв на галери.

Козаки, увiрвавшись на ринок, розбивали кайдани та колодки, звiльняючи бранцiв, якi не знали, як дякувати своiм визволителям. Колишнi бранцi брали до рук зброю, починали допомагати своiм…

Вишневецький iз передовим загоном поспiшав до цитаделi Очакова. Брама на цепах була спущена, заможнi турки з жiнками та дiтьми тiкали до фортецi. Навколо фортецi тягнувся рiв, дно якого було втикане гострими кiлками в людський зрiст. На стiнах фортецi та бiля ворiт метушилися яничари, озброенi довгими рушницями. Забачивши козакiв, потурнаки одразу вiдкрили вогонь. Кiлька козакiв упали з коней на землю, украiнцi вiдкрили вогонь у вiдповiдь. Гримнуло кiлька гармат, одне ядро увiйшло в землю перед конем князя. Вишневецького викинуло з сiдла, княжий кiнь жалiбно заiржав i повалився на бiк, з його пащi текла густа червона юшка. Дмитро, впавши на землю, вiдкотився до стiни якоiсь хати, поряд княжич побачив Олексу, що лежав, притулившись головою до мертвого коня.

– Олексо, вставай! – вигукнув князь i, пiдiйшовши до молодого воiна, перевернув його лицем догори. Олекса вже не дихав, його скроня була залита кров’ю, саме туди влучила яничарська куля.

Очiльник яничарського гарнiзону вiддав наказ, i ланцюгову браму почали пiднiмати просто з людьми, що були там. Турки жалiбно заволали, благаючи яничарiв почекати, поки вони зайдуть у фортецю. Ворота заклинило через велику вагу. Почувся новий наказ, яничари повернули рушницi на браму i почали стрiляти в людей, що були на нiй, лунали розпачливi крики. Пораненi та вбитi люди, турецькi жiнки та дiти падали з брами в рiв, наштрикуючись на гострi кiлки. У холодних яничарських очах не було нi дрiбки жалю до людей. Така нелюдська жорстокiсть вразила навiть бувалих козакiв.

– Прощавай, друже, хай Бог помилуе тебе! – мовив князь, закривши очi Олексi. Закусивши губу, Дмитро пiймав за упряж коня без вершника i вскочив у сiдло.

Очистивши браму вiд людей, яничари пiдняли ii разом з мертвим османом, тiло якого розчавило об кам’яний кут. Гримнули новi пострiли гармат, стiна, пiд якою ховався Вишневецький, осiла i розвалилася, вбивши ще кiлька козакiв.

– Вiдступаемо! – крикнув Дмитро. – Фортецю захопимо згодом!

Козацький загiн вiдступив так, щоб його не могли дiстати яничарськi кулi.

– Братця! – гукнув якийсь воiн у заюшенiй кров’ю одежi. – Допоможiть нам розправитися з турками в порту…

Князь залишив половину загону стерегти фортечну браму, а з другою половиною попрямував до порту. Османи продовжували тут затято битися. Один великий корабель устиг вiдплисти i на всiх вiтрилах нiсся у вiдкрите море. На двох галерах, що стояли в порту, спалахнуло повстання невiльникiв-веслярiв. Над великим кораблем-каторгою здiймався густий дим…

Козаки вступили в бiй i почали вiдтiсняти туркiв у море. Вишневецький прямо з берега на конi в’iхав на задимлену галеру. На нього одразу накинувся бородатий турок з важкою сокирою, очi його були налитi кров’ю. Вiдбивши удар, Дмитро зробив контрвипад, i вiдтята голова бороданя полетiла в море…

– Допоможiть звiльнити решту! – закричав якийсь бранець, одягнений у жалюгiдне лахмiття. Чоловiк саме вiдмахувався залiзним цепом вiд яничара з ятаганом. Князь пiдскочив до невiльника i пiдняв коня дибки. Тварина копитами збила ворога в море. Дмитро зiскочив на палубу.

– Швидше, чоловiче! Треба звiльнити людей, поки вони не задихнулись вiд диму! – Чоловiк у лахмiттi вiдкинув дерев’яний лаз, що вiв усередину галери, i полiз униз. Князь за ним. У корабельному трюмi кипiв бiй. Кiлька бранцiв звiльнилися i люто билися з турками. Бiля кормовоi частини розгорялося полум’я. Багато невiльникiв були прикутi залiзними ланцюгами до корпусу галери й не могли звiльнитися самотужки. Над ними нависла загроза згорiти живцем…

Вишневецький налетiв на туркiв, мов яструб на качок. Незабаром два османи вже лежали зарубанi його шаблею, решту почали добивати звiльненi бранцi. «Треба знайти ключi!» – майнула думка в княжiй головi. Вiн швидко оглянув мертвих туркiв, але у них не було ключа, яким вiдмикалися кайдани. Дмитро помiтив великий залiзний молот, що лежав бiля бочки з водою. Схопивши молот, князь почав трощити залiзнi гаки, через якi проходили ланцюги, звiльняючи бiдолашних веслярiв, чиi спини вiд щоденного биття батогами були вкритi жахливими шрамами. На деяких спинах шкiра звисала шматками.

Диму в трюмi ставало все бiльше, полум’я продовжувало розгорятися. Вишневецький, орудуючи молотом, звiльнив усiх бранцiв i пiднявся нагору останнiм, трохи присмаливши волосся. Коли Дмитро зiстрибнув на берег, третина галери вже палала червоним вогнем. Радостi колишнiх невiльникiв не було меж… Уже прощаючись iз життям, вони раптом отримали волю i славили молодого князя як героя…

Опiр туркiв у порту був повнiстю розбитий, все мiсто, крiм староi фортецi, захопили козаки. Воiни Претвича втратили двадцять чоловiк загиблими. Було звiльнено близько чотирьох сотень бранцiв. Проте ще кiлька сотень невiльникiв залишалися в цитаделi. Пiвсотнi звiльнених чоловiкiв вирiшили поповнити козацькi лави. Загиблi героi були похованi урочисто, з рушничними пострiлами. Бернард, розставивши навколо фортецi надiйну сторожу, викликав ватажкiв та досвiдчених воiнiв на вiйськову раду.

– Ми сьогоднi отримали славну перемогу, – урочисто промовив барський староста. – Але якщо не захопимо фортецю, перемога буде неповна. Клятi турки добре укрiпили цитадель, i взяти ii буде тяжко. Якi думки у шановного товариства з цього приводу?

– Батьку Претвичу, нам краще зiбрати трофеi та покинути Очакiв без штурму фортецi, – розсудливо мовив Бiловус. – Навiть якщо ми й вiзьмемо цей замок, це вартуватиме життя багатьох людей.

Вишневецький здивовано подивився на козацького отамана i вже хотiв щось вiдказати, як тут першим узяв слово Скалозуб.

– Ми не можемо просто так вiдступити! В неволi скнiють нашi братчики! Три роки тому козаки також вiдступили перед очакiвською фортецею. А зараз ми повиннi зруйнувати ii!

Андрiй зупинився, щоб перевести подих, i розмову знову почав Яким.

– Я розумiю тебе, Скалозубе. Ти хоробрий козак, ти хочеш помститися за побратима. Навiть якщо ми i здолаемо цю твердиню, може полягти бiльше половини нашого вiйська. Крiм того, один турецький корабель уже вийшов у море, вiн швидко рознесе вiстi про те, що Очакiв захоплено, i сюди невдовзi прийде цiла орда бусурманiв.

– Я про це також думав, – мовив Претвич. – Ми можемо залишатися в Очаковi не бiльш, анiж на добу. Згодом нам треба буде вирушати. З обозом та звiльненими людьми ми рухатимемося повiльно, а треба буде вiдiйти якнайдалi, перш нiж сюди нагряне вража армiя.

Пiсля цих слiв Скалозуб нахилив чоло i стиснув кулаки.

– Але в нас ще е купа часу, – втрутився Дмитро. Андрiй з надiею пiдняв голову i глянув на князя. – Вiзьмемо фортецю завтра.

– Що ти пропонуеш? – спитав староста.

– Туркам не вдалося повнiстю пiдняти ланцюгову браму – вона вiдступае вiд стiн. Отож треба закласти бiля ланцюгiв пороховi заряди. Ланцюги пiдiрвуться, i брама сама впаде перед нами, вiдкривши прохiд.

– Але ж треба ще пройти рiв! Та й простiр перед фортецею прострiлюють яничарськi рушницi, – мовив Матяш.

– Я це вже обмiркував, – Вишневецький розправив плечi. – Треба зiбрати всiх козакiв iз рушницями та пiстолями перед брамою, вони повиннi постiйним вогнем не давати яничарам стрiляти. Тодi у ворота треба вгородити десять-п’ятнадцять списiв. Я стрибну на списи i встановлю пороховi заряди. А пiсля вибуху ворота самi опустяться.

– Це дуже небезпечно, князю, – стурбувався Матяш. – Це – вiрна смерть!

– Пiсля встановлення зарядiв я видерусь на мур, вибухом мене не зачепить. Головне – щоб козаки на той час перестали стрiляти по верхiвцi стiни.

– Я бачу, князю, ти зовсiм не цiнуеш свое життя, подароване Господом, – повiльно сказав Претвич.

– Я заприсягся боротися з бусурманами до смертi! Отож вручаю свое життя Богу, – палко заперечив Дмитро.

– Самотужки ти не встигнеш поставити два заряди i видертися нагору, – заговорив Скалозуб. – Треба, щоб тобi ще хтось допомiг. Я пiду на це дiло разом iз тобою.

– Ризикована справа козацька, – докинув Яким. – Але може вигорiти. Треба тiльки вiдволiкти увагу туркiв вiд ворiт. Треба збити з колод невеличку башту i притягнути ii на протилежний вiд ворiт бiк фортецi, щоб турки думали, що головна атака буде з того боку. Коли яничари зосередять сили навпроти башти, саме тодi ми й почнемо головний штурм.

– Ну, добре, хай буде так, – погодився Претвич. – Однак якщо ланцюги не вдасться пiдiрвати з першоi спроби, ми не будемо продовжувати штурм замку.

Пiсля ради козаки почали збивати дерев’янi колоди в низеньку башту на великих колесах. Матерiалу знайшлося вдосталь на захопленому базарi. Вишневецький надибав бiля колодязя Скалозуба, що саме голив свою голову гострим кинджалом, залишаючи тiльки пасмо чималого чуба.

– Ти, Андрiю, також не боiшся смертi?

– Справжнiй козак нiчого не боiться, Дмитре, – посмiхнувся Скалозуб. – Де ти так, князю, волосся припiк? У такому виглядi тебе навiть циганська дiвка не схоче. Давай я тобi зроблю козацьку зачiску!

Вишневецький провiв долонею по головi, з лiвого боку тягнулася обпечена смужка шкiри в два пальцi, що болiла вiд дотику…

– От паскудство! – сплюнув Дмитро. – Це я дiстав на галерi. Нова чуприна менi справдi потрiбна.

– То сiдай на камiнь, я вже закiнчив.

Андрiй витер кинджал, змочив княжу голову водою i почав зрiзати волосся.

– Слухай, Андрiю, а чого бiльшiсть козакiв носять однаковi – чуби та чуприни? – спитав Вишневецький.

– Охо-хо! – усмiхнувся Скалозуб. – Ми вiримо, що пiсля смертi козак потрапляе до пекла, а звiдти його Бог дiстае, ухопивши за чуба. Оселедець також слугуе для того, щоб вiдганяти нечисту силу, що сидить на лiвому плечi. Для цього його закручують на лiве вухо.

– Цiкаво, я про таке й не чув… – мовив князь. – Я хотiв ще спитати про те, що казав Бiловус. Твого побратима вбили бусурмани?

Андрiй з шумом видихнув повiтря.

– Так, три роки тому мого найкращого друга, побратима Михайла, вбили яничари, що засiли в очакiвськiй фортецi. Вони захопили його пораненим i живцем вийняли серце… Ми спробували тодi захопити фортецю, але змушенi були вiдступити, бо до туркiв пiдходило велике пiдкрiплення. Вiдтодi я заприсягся помститися клятим яничарам…

– Твоя помста – це й моя помста також, – промовив Дмитро i простягнув Скалозубу долоню. Козак мiцно стис ii у своiй руцi.

– Я чув, ти також мстишся бусурманам за свою загиблу дiвчину, – додав по хвилi Андрiй. – Я буду плiч-о-плiч з тобою мститись за неi.

– Воюватимемо разом, друже, – пiдсумував Вишневецький.

– Ну от, тепер у тебе зачiска, як у справжнього козака, – перевiв розмову Скалозуб.

Князь провiв долонею по головi: потилиця i скронi були поголенi, у центрi макiвки була залишена чуприна.

– Дякую тобi, козаче. Завтра побачимось на бенкетi у яничарiв!


* * *

Вранiшне сонце освiтлювало темну фортецю i кривi ряди неглибоких ровiв, що прокопали козаки навколо ворожого укрiплення. Неповоротка, криво збита башта поволi викочувалася з-помiж двох високих садиб, де ще недавно мешкали турецькi купцi. Коли рухлива башта пiдповзла до лiнii окопiв, ii побачили вартовi яничари i зчинили страшенний лемент. Залунали гучнi пострiли, згодом повiтря задрижало вiд вибухiв гармат. Два ядра гепнули бiля башти, а одне влучило в самiсiнький верх. Козаки покинули башту, сипонули в окопи i почали стрiляти у вiдповiдь. Яничари, значно посиливши захист захiдноi стiни, послабили сторожу бiля брами.

– Ну, з Богом! – вимовив Бернард i перехрестився.

У стiни над брамою негайно вдарили десятки куль. Кiлька яничарiв одразу впали мертвими, один полетiв у рiв, розмахуючи руками. Вишневецький напружився i жбурнув спис, гостре вiстря глибоко увiйшло в деревину брами. Поряд iз першим списом одразу встромилися ще чотири. Козаки продовжували стрiляти безперервно, вiдкладенi рушницi в окопах одразу заряджали iншi воiни. Дмитро ще двiчi кинув списа.

– Андрiю, вже досить. Приготуйся! – крикнув Вишневецький друговi.

– Не стрiляти! – щосили загорлав Претвич.

Козаки вiдразу припинили стрiльбу. Дмитро i Скалозуб розбiглися i в карколомному стрибку, перелетiвши через рiв, учепилися руками в устромленi списи. Кiлька яничарiв визирнули над стiнами, але iх зустрiв шалений залп козацьких самопалiв. Вишневецький з Андрiем полiзли вгору до залiзних ланцюгiв, на яких трималася пiдойма. Тепер уже козаки стрiляли не так щiльно, боячись влучити у своiх. Проте i цього вогню було досить, щоб яничари не висовували носiв. Пiднявшись до ланцюгiв, друзi хутко вклали натруски, набитi якiсним турецьким порохом, мiж залiзними ланками i полiзли далi на стiну.

Воiни Претвича перестали стрiляти. Один з яничарiв висунувся краем стiни i побачив князя, що вилiз на широкий парапет. Очi потурнака загорiлися лютим вогнем. Щось хрипко прокричавши, вiн висунув руку з ятаганом, але Вишневецький його випередив. Вiстря княжоi шаблi пронизало шию ворога. Яничар, захлинаючись кров’ю, впав на заряджену гармату. Дмитро, вчепившись у кам’яну виiмку, рiзко пiдтягнувся догори i стрибнув по той бiк стiни. Гримнув гарматний пострiл, на княжича одразу накинувся новий ворог. Поспiшаючи, осман необачно близько пiдiйшов до украiнця. Не зводячись на ноги, Вишневецький зробив швидкий випад шаблею. Почувся хрускiт зламаних кiсток, колiна турка пiдкосилися, i вiн звалився на землю. Дмитро повернувся праворуч, Скалозуб саме взявся руками за стiну, аж тут напроти нього вискочив довговусий яничар i замiрився клинком вiдрубати долонi козаковi. Вишневецький блискавично витягнув з-пiд пояса нiж i жбурнув його в яничара. Гостре лезо глибоко увiйшло в бiк ворога, турок упав, з рота його пiшла кров… Андрiй одразу видерся нагору й опустився за виступ стiни. Тiеi ж митi козаки стрелили з усiх стволiв. Гарячi свинцевi кулi, влучивши в натруски, викликали одночасний вибух, i ланцюги розiрвало вибуховою хвилею. Вишневецького, Скалозуба та кiлькох туркiв, що були на стiнi, скинуло в двiр перед брамою.

Дмитро через силу пiдвiвся, намацавши перед собою шаблю. У вухах шумiло так, наче вiн всунув голову у дзвiн.

– Сто чортiв! – вигукнув Вишневецький, коли побачив дерев’яну перепону. Пiдйомнi ворота не впали, незважаючи на вiдсутнiсть ланцюгiв. Розмiрковувати, чого так сталося, не було часу. На князя стрибками пер здоровезний яничар, розмахуючи ятаганом, мов косою. Вiдбивши розмашистий удар ворога, Дмитро ступив крок убiк i вдарив злiва направо. Турок упав на землю iз розпанаханою грудиною. Князь обернувся назад: Скалозуб бився з трьома яничарами водночас, його плече було в кровi… Один з них зайшов за спину козака i вже замiрився кинджалом… Мить – i Вишневецький одним стрибком дiстався хитрого ворога i вiдрубав яничару руку по лiкоть. Андрiй, опустившись на одне колiно, хвилястим ударом розсiк тулуби ще двох туркiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dmitro-voronskiy/kozak-bayda-abo-horticka-sich/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения